На самому початку 2003 року з’явилися перші дані спостережень реліктового фону, виконаних на космічному зонді WMAP (Wilkinson Microwave Anisotropy Probe). Вперше багато космологічних параметрів було виміряно з надзвичайно високою точністю. Але за кілька місяців перші, найважливіші результати й передбачення було отримано, захоплення вщухло, і цікавість учених перемістилася від отриманих результатів до проблем, що залишилися непоясненими.
Спостереження
Одна з цих проблем — дуже низькі амплітуди двох найнижчих мультиполів (сферичних гармонік) реліктового фону: квадруполя та октуполя. Ця проблема була відома й раніше, але тільки в дуже точних даних WMAP вона постала «на повний зріст». Насправді найнижчою сферичною гармонікою є диполь. Він описує поведінку реліктового випромінювання на кутових масштабах, що дорівнюють 180o : в одній півкулі небесної сфери температура і яскравість мікрохвильового фону виявляються вищими, а в іншій — нижчими. На жаль, цю гармоніку неможливо відокремити від впливу на фон ефекту Доплера, пов’язаного з рухом спостерігача. Друга гармоніка (квадруполь) описує розподіл флуктуацій температури реліктового випромінювання на кутових масштабах у 90o, а третя гармоніка (октуполь), відповідно, на 60o (див. рис. 1). Виявилося, що спостережувана амплітуда квадруполя становить лише 1/7 від передбачуваного теорією рівня, а амплітуда октуполя — 72% (див. рис. 2). Це відхилення занадто велике, і його важко пояснити випадковими флуктуаціями спостережуваного мікрохвильового космічного фону. Деякі дослідники почали пропонувати ввести для пояснення цього відхилення «нову фізику» (див., наприклад, препринт ), інші з ними не погоджувалися. Однак поки що ніхто не запропонував жодного фізичного механізму, який привів би до зменшення амплітуд двох найнижчих гармонік.
|
| Рис. 1. Карта анізотропії реліктового випромінювання за даними WMAP (вгорі), її квадруполь (посередині) і октуполь (унизу) з препринта . |
|
|
Рис. 2.
Спектр потужності кутових розподілів флуктуацій реліктового фонового випромінювання за даними WMAP і деяких інших експериментів. По вертикалі відкладено амплітуду флуктуацій, по горизонталі — номери гармонік (починаючи з l=2) або кутові масштаби. Чорні точки — дані спостережень, червона лінія — передбачення теоретичної моделі для плоского Всесвіту, які найкраще узгоджуються зі спостереженнями, сіра смуга — допустима похибка теоретичних передбачень. Занадто низькі значення двох найнижчих гармонік показано зеленим кольором.
Низька амплітуда самого лише октуполя (l=3) недостатньо значуща, але разом із дуже низьким значенням другої гармоніки вони стають важливим спостережним фактом. |
Топологія
У роботі , опублікованій у Nature, таке розв’язання запропоновано, тільки воно виявилося пов’язаним не з фізикою, а з геометрією, точніше з топологією.
Основна суть цього розв’язання полягає в тому, що наш Всесвіт має скінченний об’єм і розміри, які не може перевищувати довжина хвилі наймасштабнішого збурення в такому Світі. А той факт, що ми не бачимо жодних його меж, пояснюється складною топологією. Ідея Всесвіту зі складною топологією аж ніяк не нова. Фрідманівські моделі мають найпростіші з можливих топологій: плоска та відкрита моделі за топологічною структурою еквівалентні площині, а замкнена модель — сфері (наведено двовимірні аналогії). Наступна за складністю після площини та сфери фігура — тор. Тільки не треба уявляти його у вигляді бублика, набагато придатніше для наших цілей уявлення — прямокутник, у якого склеєно протилежні сторони. Дуже хороша аналогія — екран деяких ігрових приставок: об’єкт, що виходить за праву межу екрана, з’являється зліва, а той, що вийшов униз, — згори. При цьому геометрія такого тора залишається евклідовою, тобто паралельні лінії не перетинаються, сума кутів трикутника дорівнює 180o і т. д.
|
| Рис. 3. Двовимірний тор. |
Щоб отримати тривимірний тор, треба попарно склеїти протилежні сторони прямокутного паралелепіпеда (бруска). У цьому разі вийде нескінченний простір, що не має меж, але має скінченний об’єм, і в який би бік ми не дивилися, ми дивитимемося в потилицю власним зображенням.
|
| Рис. 4. Вид, що відкривається спостерігачеві всередині тривимірного тора, схожий на те, що можна побачити у кімнаті, всі стіни, підлога і стеля якої дзеркальні; тільки зображення, на відміну від звичайного дзеркального відображення, не перевернуте. Промінь зору виходить, скажімо, крізь праву стіну і повертається з лівої стіни; тому, дивлячись праворуч, спостерігач бачить кімнату так, ніби він дивиться на неї ззовні крізь прозору ліву стіну (тільки при цьому він бачить у кімнаті свого двійника). Аналогічні картини виникають, якщо дивитися вперед або вгору. Оскільки промінь зору, продовжуючись, необмежено пронизує тривимірний тор, кімната виглядатиме як нескінченна прямокутна ґратка, що простягається в усі боки. Але тривимірний тор не нескінченний, оскільки всі видимі образи, що утворюють нескінченну прямокутну просторову ґратку, — зображення одного й того самого предмета. |
Погляньмо, з яких фігур можна будувати топологічно складні простори. Умови, що на них накладаються, логічні й зрозумілі.
- Тіла вільно перетинають грані початкової фігури (грань — не стінка): не повинно залишатися несклеєних граней.
- У просторі немає дір і розривів: грані склеюються цілком, тобто мають однакову форму.
- Тіла при перетині грані фігури не змінюють своїх розмірів: склеювані грані повинні бути одного розміру (вони склеюються без розтягування).
- Тіла при перетині ребра або вершини не розриваються:
- сусідні грані фігури склеюються з відповідною парою сусідніх граней;
- сума двогранних кутів навколо ребра повинна становити 2$\pi$, а тригранних кутів біля вершини — $4\pi$.
Побудову простору зі складною топологією можна уявити собі й інакше: не як склеювання граней однієї фігури, а як заповнення простору нескінченною кількістю копій початкової фігури. (Перелічені вище обмеження для такої процедури означають, що простір заповнюється копіями фігури без зазорів і розтягувань.) Процедура заповнення простору має наочну аналогію у двовимірному випадку — задачу про «паркет» (або «мозаїку») — про замощення площини без зазорів однаковими геометричними фігурами. Площину можна без зазорів покрити трикутниками, паралелограмами та центрально-симетричними шестикутниками.
|
| Рис. 5. Три можливі варіанти покриття площини правильними многокутниками. |
Для заповнення тривимірного простору придатна також невелика кількість фігур: паралелепіпеди та шестигранні призми. З п'яти правильних многогранників (так званих Платонових тіл) для заповнення евклідового простору годиться тільки куб (див. рис. 6). Якщо для заповнення простору використовуються фігури (прямокутні паралелепіпеди, куби, правильні шестигранні призми), що мають додаткові симетрії, то сусідні фігури можуть бути повернуті одна відносно одної (на 90o, 180o або 60o), що відповідає склеюванню граней фігури з відповідним поворотом. Різні «повороти» при склеюванні створюють простори з різними топологіями.
|
| Рис. 6. Правильні многогранники — Платонові тіла. Грані цих фігур є однаковими правильними многокутниками, і в кожній вершині сходиться одна й та сама кількість граней. |
Викривлені простори
А от заповнити площину іншими правильними многокутниками не вдасться. Наприклад, у правильного п'ятикутника кут при вершині дорівнює 108o. Якщо скласти три п'ятикутники, то залишиться зазор у 36o, а якщо чотири, то вони почнуть накладатися один на одного (сума кутів при вершинах дорівнюватиме 432o, що перевищує 360o). Для многокутників із кількістю сторін понад шість накладання виникає вже при спробі скласти разом три фігури (оскільки кути правильного n-кутника дорівнюють 180o-360o/n).
|
| Рис. 7. Спроба покрити площину правильними п'ятикутниками. |
Ця картина дуже схожа на ту, що виникає при заповненні простору додекаедрами. Це правильні многогранники, які мають 12 граней, 20 вершин і 30 ребер, усі їхні грані є правильними п'ятикутниками, а в кожній вершині сходяться три грані і, відповідно, три ребра (див. рис. 6). Як при спробі скласти ребрами три такі фігури, так і при суміщенні вершин чотирьох многогранників залишаються «щілини».
Що зміниться, якщо спробувати викласти паркет не на плоскій, а на кривій поверхні? Для того щоб елементи паркету в різних місцях поверхні залишалися однаковими за формою, поверхня повинна мати сталу кривину. У двовимірному випадку сталу від'ємну кривину мають гіперболічні поверхні, додатну — сфери, а площина є проміжним випадком — поверхнею зі сталою нульовою кривиною. Приклади цих поверхонь показано на рис. 8.
|
| Рис. 8. Двовимірні аналоги евклідової, сферичної та гіперболічної геометрій. У плоскому евклідовому просторі паралельні прямі ніде не перетинаються, а сума кутів будь-якого трикутника дорівнює 180o. На сферичній поверхні всі паралельні прямі перетинають одна одну, а сума кутів трикутників завжди більша за 180o. На гіперболоїді сума кутів трикутника менша за 180o, а паралельні прямі розходяться. |
Прямими на цих поверхнях є найкоротші лінії, що сполучають пари точок. На сфері такими лініями є дуги великих кіл (кіл, площини яких проходять через центр сфери). Відповідно, фігури, що були на площині трикутниками, квадратами і многокутниками, на сфері перетворюються на сферичні трикутники і многокутники. Цікавою особливістю цих фігур є залежність суми кутів при їхніх вершинах від розміру фігури (точніше, від її площі). Так, у маленького сферичного трикутника сума кутів лише трохи перевищує 180o, а у трикутника, що займає майже половину сфери, вона наближається до 360o (див. рис. 9). На гіперболоїді спостерігається протилежна картина: сума кутів многокутника менша, ніж на площині, і зменшується зі збільшенням його розмірів.
|
| Рис. 9. Зі збільшенням розмірів сферичного трикутника його кути стають тупішими, а їхня сума збільшується. |
Якщо взяти правильний п'ятикутник на сфері, то за певних розмірів його кути стануть рівними 120o (а не 108o, як на площині), і три такі п'ятикутники стикуватимуться один з одним без зазорів, якщо скласти їх вершинами. Ба більше, дванадцять п'ятикутників такого розміру без зазорів покривають усю сферу. Ця фігура вам, напевно, добре відома: деякий час тому так шили футбольні м'ячі. (Зараз їх найчастіше збирають із двох типів фігур: п'ятикутників і шестикутників.) Інакше показану фігуру можна уявити як проєкцію ребер і граней правильного додекаедра на описану навколо нього сферу.
![]() |
![]() |
| Рис. 10. Футбольний м'яч — сфера, зібрана з дванадцяти сферичних п'ятикутників. | |
Аналогічна картина виникає при заповненні тривимірного простору «тривимірними п'ятикутниками» — додекаедрами. Заповнити ними евклідів простір «без щілин» не вдається. Але в просторі додатної кривини їхні кути (і двогранні кути при ребрах фігури, і тілесні при вершинах) зі збільшенням розмірів фігури зростають так, що в певний момент усі зазори зникають і 120 сферичних додекаедрів (кожен з яких сам нагадує футбольний м'яч) цілком заповнюють поверхню тривимірної гіперсфери.
|
| Рис. 11. Сто двадцять сферичних додекаедрів, що повністю заповнюють тривимірну гіперсферу. |
Всесвіт, побудований із дванадцятигранників, має щонайменше дві переваги порівняно з Всесвітом, заснованим на кубічних торах.
- Додекаедральна структура жорстка, на відміну від кубічної, яка має шість ступенів вільності (розтягування вздовж кожної з трьох осей і перекоси).
- Додекаедральний простір глобально однорідний, його геометрія і спостережуваний у ньому спектр флуктуацій не залежать від положення спостерігача всередині початкового многогранника.
Періодичність
У всесвіті (навмисно пишу це слово з малої літери) скінченного розміру ми не можемо створити структуру, масштаб якої перевищує його розмір. Склеювання граней початкової фігури або заповнення тривимірного простору копіями початкової області призведе до того, що у видимому нам безмежному Всесвіті розміри структур і збурень будуть обмежені тим самим масштабом.
А які збурення ми побачимо на небі? Як вони розподілятимуться по небесній сфері у Всесвіті зі складною топологією?
Якби Всесвіт не еволюціонував із часом, то всі видимі нам копії початкового світу повністю збігалися б одна з одною. Тоді у Всесвіті, побудованому з кубів, ми б бачили картину, показану на рис. 4. Кожен об’єкт був би оточений шістьма своїми копіями, розташованими вздовж ребер куба. Дипольна та квадрупольна складові в такій структурі точно дорівнюють нулю, а третя гармоніка (октуполь) може мати довільно високу амплітуду.
У Всесвіті, побудованому з додекаедрів (див. рис. 11), картина була б дещо іншою: кожен об’єкт був би оточений дюжиною своїх копій, у такій структурі амплітуда диполя строго дорівнює нулю, наступні дві гармоніки (квадруполь і октуполь) пригнічені, а амплітуди решти визначаються розподілом структур у початковому багатограннику. Чи не правда, ця картина дуже схожа на спостережувану? (див. рис. 2.)
Дуже легко уявити й протилежну ситуацію, коли розміри видимої частини Всесвіту менші за початкову фігуру. У цьому разі спостережувана нами картина не відрізнятиметься від того, що ми побачили б у нескінченному Всесвіті з простою топологією (ця відмінність може з’явитися в пізніші — у космологічних масштабах — часи).
Насправді все складніше. Коли ми спостерігаємо інші галактики, то дивимося не лише в далечінь, а й у минуле. Це пов’язано зі скінченністю швидкості світла. Якби розмір нашого Всесвіту становив кілька мегапарсеків, світло від копій нашої Галактики доходило б до нас за кілька мільйонів років, за цей час галактика змінюється не надто сильно, і ми змогли б «упізнати себе» в цих «відображеннях», а можливо, навіть спробували б відшукати в них Сонячну систему. Якщо збільшити розміри початкового світу до сотень тисяч світлових років, таке впізнавання стає ускладненим, а впізнати Чумацький Шлях за 2-3 мільярди років до нашої ери ми б просто не змогли. Однак усі пошуки періодичної структури з розмірами від 1000 мегапарсеків і менше, які проводилися останні 10-20 років, не дали позитивного результату. Це означає, що якщо наш Всесвіт і має обмежений об’єм, то його розміри дуже великі; якщо ми й бачимо самих себе, то в настільки далекому минулому, що будь-яке ототожнення із сучасними об’єктами стає практично неможливим.
Космологія
Які передбачення дає додекаедральна модель Всесвіту і як вони співвідносяться зі спостереженнями?
У цій моделі простір повинен мати додатну кривизну (бути замкненим), причому відношення середньої густини до критичної повинно мати строго визначене значення $\Omega\simeq1.013$ (це значення — математична константа, яку можна обчислити з будь-якою кількістю знаків після коми). І це значення потрапляє в допустимий діапазон! Дані WMAP дають $\Omega=1.02\pm0.02$.
[Ба більше, якщо розрахувати очікуваний спектр збурень не для плоскої моделі з $\Omega=1$, як показано на рис. 2, а для $\Omega=1.013$, то виявиться, що і октуполь, і диполь набагато краще узгоджуються зі спостереженнями!]
Як влаштований такий Всесвіт?
Для космологічної моделі з $\Omega=1.013$ радіус горизонту становитиме 38% від радіуса кривизни Всесвіту (R), а межі додекаедра лежатимуть на відстані від 31% R (центри граней) до 39%R (вершини) від його центра. Об’єм такого багатогранника становитиме 83% від об’єму сфери горизонту. Відношення розмірів додекаедра до радіуса кривизни залишається сталим, оскільки при розширенні Всесвіту ці величини змінюються пропорційно одна одній. Горизонт Всесвіту поводиться інакше. Його поведінка залежить від закону розширення, докладніше це описано у статті «Майбутнє цивілізацій, надсвітлове розширення і космічні горизонти» (і посиланнях, наведених у ній).
Плями на небі
Складна топологія нашого Всесвіту проявлятиметься у спостереженнях лише в тому разі, якщо розміри горизонту перевищують розміри початкового багатогранника і в доступну нам область Всесвіту хоча б частково потрапляють ділянки його копій. Якщо ж початкова фігура за розмірами перевищує горизонт, то спостережувана картина не відрізнятиметься від вигляду нескінченного Всесвіту. Схематично це твердження показано на рис. 12.
|
|
Рис. 12.
Можливі співвідношення розмірів горизонту (червоне коло) і початкових багатогранників: а) нескінченний Всесвіт, б) горизонт менший за початковий багатогранник, в) горизонт трохи більший за початковий багатогранник, г) горизонт охоплює багато копій початкового багатогранника.
У випадках а) і б) відмінностей не спостерігатиметься. |
Для зазначеного вище розміру горизонту (0.38R) наявність копій Всесвіту проявлятиметься у вигляді шести пар розташованих у протилежних напрямках на небесній сфері кіл діаметром 70o. Вони утворюються при перетині сфери останнього розсіювання з гранями додекаедра. Сфера останнього розсіювання (межа рекомбінації) за даними WMAP розташована на середньому червоному зміщенні z=1089$\pm$1, тобто трохи ближче за горизонт. Температура реліктового випромінювання в кожному з кіл такої пари однаково відрізнятиметься від її середнього значення, оскільки випромінювання, яке реєструється від кіл, випускається областями Всесвіту, заповненими однією і тією самою речовиною (див. рис. 13).
|
| Рис. 13. Сфери останнього розсіювання, що перетинаються, для основного багатогранника (показана синім кольором) і для деяких його копій (жовтим). |
Теоретичні аспекти
Те, що наш Всесвіт може виявитися замкненим, ставить певні питання перед інфляційним сценарієм, який сьогодні успішно пояснює більшість властивостей навколишнього Всесвіту. Повної ясності в цій проблемі (інфляція в замкненому Всесвіті) поки що немає, але, здається, космологи готові до її розв’язання.
Висновок
Як підтвердити або спростувати модель, описану в цій статті? Вона передбачає два наслідки, які допускають експериментальну перевірку, причому найближчим часом:
- Всесвіт повинен бути замкненим із $\Omega=1.013$;
- На небі мають спостерігатися 6 пар кіл діаметром 70o (центри яких відповідають серединам граней правильного додекаедра), розподіл збурень реліктового випромінювання в яких має попарно корелювати.
І, звісно, залишається можливість, що для наведених на початку цієї статті фактів знайдуться зовсім інші пояснення. (Цього цілком можна очікувати, оскільки свідчень на користь саме такої топологічно складної моделі Всесвіту дуже мало. Поки що ними є лише низькі амплітуди двох перших гармонік спектра потужності реліктового випромінювання. Цього достатньо, щоб почати обговорювати цю модель, але щоб переконати наукову спільноту в її «серйозності», потрібні додаткові аргументи.)
М. Є. Прохоров, ДАІШ, Москва
Лише зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть або зареєструйтеся.


Коментарі (12):
Хорошая статья.
Есть над чем подумать.
Вот в начале раздела
Топологияупоминается конструкция бесконечного Евклидово пространство с конечным обЪёмом. С такими конструкциями надо обращаться оч. аккуратно.
Именно при таких допущениях возникают софистические эффекты, заводящие мысль в тупик. В этой схеме в завуалированной форме применяется такая мат. абстракция как Нуль_пространство (напомню Нуль_пространство есть пространство без протяжённости и времени).
Лет эдак 30, а то и все 50 назад все научные и около научные журналы в той или иной форме обЪигрывали свойства сей мат.субстанции. А уж фантасты... так практически применяли её под названиями "Нуль_скачёк","Нуль_переход"...
Как вдруг оказалось что у этой субстанции есть одно, но крайне неприятное свойство:
"Возникнув" где-нить в соседстве_контакте с более_менее реальной консистенцией
Нуль_пространство неизменно начинает поглащать эту консистенцию и, поглотив её, самоуничтожается.
Сегодня даже фантасты от неё отказались, заменив её на чевоточины или кротовы норы.
Новая диковинная модель призвана объяснить два загадочных обстоятельства, так озадачивающих астрофизиков: во-первых, необычный характер распределения "горячих" и "холодных" пятен в космическом микроволновом излучении, а во-вторых, "глушение" сигнала при больших масштабах (обнаружено отсутствие каких-либо ясно выраженных "горячих" или "холодных" участков при углах свыше примерно 60 градусов). Текущий объем Вселенной по Штайнеру составляет около 1032 кубических световых лет. Когда же Вселенной было только 380 тысяч лет, то она была столь мала, что в ней просто не могли возникнуть достаточно большие флуктуации.
В новой модели, определяемой так называемой топологией Пикара (Picard topology), Вселенная изогнута весьма прихотливым образом. Один ее конец бесконечно удлинен, но зато столь сужен, что имеет в результате конечный объем. С другой стороны "раструб" резко расширяется, однако отнюдь не бесконечно, и если бы мы летели к "вспухшему" концу на космическом корабле, то в некоторый момент вернулись бы обратно с другой стороны "дудки" (см. верхний рисунок). Эмиль Пикар (1856-1941) - это французский математик, занимавшийся исследованием дифференциальных уравнений, особых точек, асимптотических решений, теорией функций и пр.,кстати говоря, он иностранный член-корреспондент Петербургской академии наук (1895), и иностранный почетный член АН СССР (1925).Имеющая форму "рога" модель были предложена еще в 1990-х годах, чтобы правильно описать аномалии, которые выявились при анализе данных спутника COBE (Cosmic Background Explorer - Исследователь космического фона) - предшественника WMAP, однако группа Штайнера первая показала, что эта идея соответствует и данным WMAP тоже. В 2003 году уже выдвигалась другая модель, призванная соответствовать результатам WMAP, и согласно ей Вселенная также оказывалась конечной, однако форма мира была иная (додекаэдр, в прессе ошибочно именовавшийся "футбольным мячом"). Другие варианты возможной формы Вселенной - "пончик" (тороидальная форма) или же сплюснутая сфера (предложенная несколько месяцев назад учеными из американского штата Пенсильвания).
Классическое представление о физическом пространстве наделяет его таким фундаментальным топологическим свойством как связность. Физическое пространство — суть трехмерное связное многообразие — объединяется с временем в единое четырехмерное пространство-время. Если теперь рассмотреть модель связного, но не односвязного пространства-времени, то вполне можно обнаружить несвязные трехмерные пространственно-подобные сечения. Более того, несвязное сечение $M_1$ может получиться из связного $M_0$ с помощью сферической перестройки, и, следовательно, связное и несвязное сечения можно рассматривать как начальное и конечное состояния некоторого геометродинамического процесса (лоренцев кобордизм). В ходе этого процесса 3-геометрия претерпевает переход через некоторое критическое состояние $M_{1/2}$, которое отвечает нарушению связности пространственно-подобного сечения.
Было бы интересно выяснить, при каких условиях происходит нарушение связности пространственно-подобных сечений, или, если оставить в стороне конкретную дифференциально-топологическую модель, выяснить — возможно ли, что в ходе некоторого физического процесса трехмерное простран- ство $M_0$ становится несвязным. Допуская вольность в словах, можно сказать, что нарушение связности означает отрывание области $D_0$ от $M_0.$Современное состояние Вселенной еще очень плохо изучено. Однако, вероятно уже существует ответ на вопрос: Какова современная форма вселенной? Многолетние наблюдения показали, что Вселенная обладает рядом физических свойств, которые резко сокращают число возможных претендентов на ее форму.
И одно из главных таких свойств топологии Вселенной – ее кривизна. Согласно принятой на сегодняшний день концепции, примерно через 300 тысяч лет после Большого взрыва температура Вселенной упала до уровня, достаточного для объединения электронов и протонов в первые атомы.
Когда это произошло, излучение, которое вначале рассеивалось заряженными частицами, внезапно получило возможность беспрепятственно проходить через расширяющуюся Вселенную. Это известное ныне как космическое микроволновое фоновое, или реликтовое, излучение удивительно однородно и обнаруживает только очень слабые отклонения (флуктуации) интенсивности от среднего значения. Такая однородность может быть только во Вселенной, кривизна которой всюду постоянна.
Постоянство кривизны означает, что пространство Вселенной имеет одну из трех возможных геометрий: плоскую евклидову сферическую с положительной кривизной или гиперболическую с отрицательной.
Немецкий математик Карл Фридрих Гаусс еще в первой половине XIX задался целью ответить на вопрос: искривляются ли траектории световых лучей, проходящих над сферическим пространством Земли? Оказалось, что в малых (по астрономическим меркам) масштабах Вселенная предстает, как евклидова. Недавние исследования, проведенные с помощью высотных аэростатов, поднятых над Антарктидой, также подтверждают этот вывод.
При измерении углового спектра мощности реликтового излучения был зарегистрирован пик, который, как полагают исследователи, может быть объяснен только существованием холодной черной материи – относительно больших, медленно движущихся объектов – именно в евклидовой Вселенной. То есть, ученые довольно уверенно говорят о том, что пространство нашей Вселенной должно удовлетворительно описываться геометрией Евклида, как трехмерное пространство очень малой кривизны.
“Из общей теории относительности вытекает новое представление о Вселенной, новая космология. Эйнштейн рассматривал гравитационные поля различных тел как искривления пространства-времени в областях, окружающих эти тела…возьмем четырехмерное пространство-время, т.е. совокупность мировых линий всех тел природы. Эти мировые линии сильнее искривляются вблизи центров тяготения. Но не обладают ли они в целом некоторой общей кривизной?...
Эйнштейн предположил, что искривлено только пространство, а время не искривлено. Поэтому, отправившись из данного географического пункта по кратчайшему пути в путешествие по Вселенной, мы опишем замкнутую пространственную траекторию и вернемся в тот же пункт в иное время, скажем в триллионном году н. э. Значит мировое пространство конечно (в том же смысле, в котором конечно двумерное пространство-поверхность нашей Земли), а время бесконечно. Мы можем найти по аналогии двумерное пространство - поверхность, кривую и конечную в одном измерении, но прямую и бесконечную в другом измерении, такова поверхность цилиндра.
Если мы проведем (по кратчайшему пути) линию вокруг цилиндра бесконечной длины, мы вернемся в ту же точку. Если мы проведем черту вдоль цилиндра, она будет прямой и бесконечной. Исходя из этой аналогии гипотеза Эйнштейна об искривленном мировом пространстве и неискривлённом времени была названа гипотезой цилиндрического мира.В 1922 г. А.А. Фридман высказал предположение о том, что кривизна мирового пространства меняется с течением времени. По – видимому, Вселенная расширяется”.
Еще в 1970 году молодой советский физик сделал необычное предположение. Виталий Ефимов, который в настоящее время работает в Университете штата Вашингтон (США), показал, что квантовые объекты, которые не могут образовывать между собой пары, могут формировать тройки.
В 2006 году группа австралийских ученых обнаружила первый пример этого так называемого «состояния Ефимова» в холодном газе, состоящем из атомов цезия.
На первый взгляд это может показаться нелогичным. Ведь связи, удерживающие вместе тройку объектов, точно такие же, как и в паре. Но на самом деле это не так, между ними существует тонкое, но важное различие.