Ми всі звикли до того, що минулого не повернути, хоча часом дуже хочеться. Письменники-фантасти вже понад століття змальовують різного роду казуси, що виникають завдяки можливості подорожувати в часі та впливати на перебіг історії. Причому ця тема виявилася настільки животрепетною, що наприкінці минулого століття навіть далекі від казок фізики всерйоз узялися шукати такі розв’язки рівнянь, що описують наш світ, які дозволяли б створювати машини часу й миттєво долати будь-які відстані в просторі та часі.
У фантастичних романах описуються цілі транспортні мережі, що сполучають зоряні системи та історичні епохи. Ступив у кабінку, стилізовану, скажімо, під телефонну будку, і опинився десь у туманності Андромеди або на Землі, але — в гостях у давно вимерлих тиранозаврів. Персонажі таких творів постійно користуються нуль-транспортуванням, машинами часу, порталами та іншими подібними зручними пристроями. Втім, любителі фантастики сприймають такі подорожі без особливого трепету — хіба мало що можна уявити, відносячи втілення вигаданого до невизначеного майбутнього або до осяянь невідомого генія. Значно дивовижнішим видається те, що машини часу й тунелі в просторі цілком серйозно та активно обговорюються як гіпотетично можливі у статтях із теоретичної фізики, на сторінках найсолідніших наукових видань.
Розгадка криється в тому, що, згідно з ейнштейнівською теорією тяжіння — загальною теорією відносності (ЗТВ), чотиривимірний простір-час, у якому ми живемо, викривлений, а знайома всім гравітація і є проявом такого викривлення.
Матерія «прогинає», викривляє простір навколо себе, і що вона щільніша, то сильніше викривлення. Численні альтернативні теорії тяжіння, яких налічуються сотні, відрізняючись від ЗТВ у деталях, зберігають головне — ідею кривизни простору-часу. І якщо простір кривий, то чому б йому не набути, наприклад, форми труби, що найкоротшим шляхом сполучає області, розділені сотнями тисяч світлових років, або, припустімо, далекі одна від одної епохи — адже йдеться не просто про простір, а про простір-час? Пам’ятаєте, у Стругацьких (які теж, до речі, вдавалися до нуль-транспортування): «Зовсім не бачу, чому б благородному дону не...» — ну, скажімо, не злітати в XXXII століття?…
Кротовини чи чорні діри?
Думки про таке сильне викривлення нашого простору-часу виникли відразу після появи ЗТВ — уже в 1916 році австрійський фізик Л. Фламм обговорював можливість існування просторової геометрії у вигляді своєрідної нори, що сполучає два світи. У 1935 році А. Ейнштейн і математик Н. Розен звернули увагу на те, що найпростіші розв’язки рівнянь ЗТВ, які описують ізольовані, нейтральні або електрично заряджені джерела гравітаційного поля, мають просторову структуру «моста», що майже гладко сполучає два всесвіти — два однакові, майже плоскі простори-часи.
Такі просторові структури пізніше дістали назву «кротовини» (досить вільний переклад англійського слова «wormhole» — «червоточина»). Ейнштейн і Розен навіть розглядали можливість застосування таких «мостів» для опису елементарних частинок. Справді, частинка в цьому разі — суто просторове утворення, тому немає потреби спеціально моделювати джерело маси або заряду, а за мікроскопічних розмірів кротовини зовнішній, віддалений спостерігач, який перебуває в одному з просторів, бачить лише точкове джерело з певними масою та зарядом. Електричні силові лінії входять у кротовину з одного боку й виходять з іншого, ніде не починаючись і не закінчуючись. За висловом американського фізика Дж. Вілера, виходить «маса без маси, заряд без заряду». І в цьому разі зовсім не обов’язково вважати, що міст сполучає два різні всесвіти — нічим не гірше припущення, що обидва «гирла» кротовини виходять в один і той самий всесвіт, але в різних його точках і в різні часи — щось на зразок порожнистої «ручки», пришитої до звичного практично плоского світу. Одне гирло, у яке входять силові лінії, можна бачити як негативний заряд (наприклад, електрон), друге, з якого вони виходять, — як позитивний (позитрон), а маси будуть однаковими з обох боків.
За всієї привабливості такої картини вона (з багатьох причин) не прижилася у фізиці елементарних частинок. «Мостам» Ейнштейна — Розена важко приписати квантові властивості, а без них у мікросвіті робити нічого. За відомих значень мас і зарядів частинок (електронів або протонів) міст Ейнштейна — Розена взагалі не утворюється, натомість «електричний» розв’язок передбачає так звану «голу» сингулярність — точку, у якій кривизна простору й електричне поле стають нескінченними. Поняття простору-часу, хай навіть викривленого, у таких точках втрачає сенс, оскільки розв’язувати рівняння з нескінченними доданками неможливо. Сама ЗТВ цілком визначено вказує, де саме вона перестає працювати. Пригадаймо сказані вище слова: «сполучає майже гладко…». Оце «майже» і стосується основного недоліку «мостів» Ейнштейна — Розена — порушення гладкості в найвужчому місці «моста», на горловині. І порушення це, слід сказати, вельми нетривіальне: на такій горловині, з погляду віддаленого спостерігача, зупиняється час…
За сучасними уявленнями, те, що Ейнштейн і Розен розглядали як горловину (тобто найвужче місце «моста»), насправді є не чим іншим, як горизонтом подій чорної діри (нейтральної або зарядженої). Ба більше, з різних боків «мосту» частинки або промені потрапляють на різні «ділянки» горизонту, а між, умовно кажучи, правою та лівою частинами горизонту міститься особлива нестаціонарна область, яку необхідно подолати, щоб пройти крізь нору.
Для віддаленого спостерігача космічний корабель, що наближається до горизонту досить великої (порівняно з кораблем) чорної діри, наче навіки завмирає, а сигнали від нього надходять дедалі рідше. Натомість за корабельним годинником горизонт досягається за скінченний час. Минувши горизонт, корабель (частинка або промінь світла) невдовзі неминуче впирається в сингулярність — туди, де кривина стає нескінченною і де (ще на підході) будь-яке протяжне тіло буде неминуче розчавлене й розірване. Така сувора реальність внутрішньої будови чорної діри. Розв’язки Шварцшильда та Райснера — Нордстрема, що описують сферично-симетричні нейтральні та електрично заряджені чорні діри, були отримані в 1916—1917 роках, однак у непростій геометрії цих просторів фізики повністю розібралися лише на межі 1950— 1960-х років. До речі, саме тоді Джон Арчибальд Вілер, відомий своїми працями з ядерної фізики та теорії гравітації, запропонував терміни «чорна діра» та «кротова нора». Як виявилося, у просторах Шварцшильда та Райснера — Нордстрема кротові нори справді є. З погляду віддаленого спостерігача, їх не видно повністю, як і самих чорних дір, і вони так само вічні. А от для мандрівника, який наважився проникнути за горизонт, нора так швидко схлопується, що крізь неї не пролетить ні корабель, ні масивна частинка, ні навіть промінь світла. Щоб, оминувши сингулярність, прорватися «на світ Божий» — до іншого устя нори, необхідно рухатися швидше за світло. А фізики сьогодні вважають, що надсвітлові швидкості переміщення матерії та енергії неможливі в принципі.
Кротові нори та часові петлі
Отже, чорну діру Шварцшильда можна розглядати як непрохідну кротову нору. Чорна діра Райснера — Нордстрема влаштована складніше, але теж непрохідна. Однак не так уже й складно придумати й описати прохідні чотиривимірні кротові нори, добираючи потрібний вигляд метрики (метрика, або метричний тензор, — це набір величин, за допомогою яких обчислюються чотиривимірні відстані-інтервали між точками-подіями і який повністю характеризує як геометрію простору-часу, так і поле тяжіння). Прохідні кротові нори, загалом, геометрично навіть простіші за чорні діри: там не повинно бути жодних горизонтів, що призводять до катаклізмів із плином часу. Час у різних точках може, звісно, плинути в різному темпі — але не повинен нескінченно прискорюватися чи зупинятися.
Треба сказати, що різні чорні діри та кротові нори — вельми цікаві мікрооб’єкти, які виникають самі собою як квантові флуктуації гравітаційного поля (на довжинах порядку 10-33 см), де, за наявними оцінками, поняття класичного, гладкого простору-часу вже незастосовне. На таких масштабах має існувати щось схоже на водяну або мильну піну в бурхливому потоці, що постійно «дихає» завдяки утворенню та схлопуванню дрібних бульбашок. Замість спокійного порожнього простору ми маємо мініатюрні чорні діри та кротові нори найхимерніших і переплетених конфігурацій, які виникають і зникають у шаленому темпі. Їхні розміри незбагненно малі — вони в стільки ж разів менші за атомне ядро, у скільки це ядро менше за планету Земля. Строгого опису просторово-часової піни поки що немає, оскільки ще не створено послідовної квантової теорії гравітації, але в загальних рисах описана картина випливає з основних принципів фізичної теорії і навряд чи зміниться.
Однак з погляду міжзоряних і міжчасових подорожей потрібні кротові нори зовсім інших розмірів: «хотілося» б, щоб через горловину без пошкоджень проходив космічний корабель розумних розмірів або хоча б танк (без нього серед тиранозаврів буде незатишно, чи не так?). Тому для початку потрібно отримати розв’язки рівнянь гравітації у вигляді прохідних кротових нір макроскопічних розмірів. І якщо припустити, що така нора вже з’явилася, а решта простору-часу залишилася майже плоскою, то, вважайте, є все — нора може бути і машиною часу, і міжгалактичним тунелем, і навіть прискорювачем. Незалежно від того, де і коли розташоване одне з усть кротової нори, друге може опинитися в будь-якому місці простору і будь-коли — у минулому або в майбутньому. До того ж устя може рухатися з будь-якою швидкістю (у межах швидкості світла) відносно навколишніх тіл — це не завадить виходу з нори в (практично) плоский простір Мінковського. Він, як відомо, надзвичайно симетричний і виглядає однаково в усіх своїх точках, в усіх напрямках і в будь-яких інерціальних системах, з якими б швидкостями вони не рухалися.
Але, з іншого боку, припустивши існування машини часу, ми негайно стикаємося з усім «букетом» парадоксів на кшталт — полетів у минуле і «вбив дідуся лопатою» раніше, ніж дідусь міг би стати батьком. Звичайний здоровий глузд підказує, що такого, найімовірніше, просто не може бути. І якщо фізична теорія претендує на опис реальності, вона повинна містити механізм, що забороняє утворення подібних «часових петель», або, принаймні, до краю ускладнювати їх утворення.
ЗТВ, поза всяким сумнівом, претендує на опис реальності. У ній знайдено чимало розв’язків, що описують простори із замкненими часовими петлями, але вони, як правило, з тих чи інших причин визнаються або нереалістичними, або, скажімо так, «небезпечними».
Так, вельми цікавий розв’язок рівнянь Ейнштейна запропонував австрійський математик К. Гедель: це однорідний стаціонарний Всесвіт, що обертається як єдине ціле. Він містить замкнені траєкторії, подорожуючи якими можна повернутися не лише у вихідну точку простору, а й у вихідний момент часу. Однак розрахунок показує, що мінімальна часова протяжність такої петлі набагато більша за час існування Всесвіту.
Прохідні кротові нори, які розглядаються як «мости» між різними Всесвітами, часових (як ми вже казали) припустити, що обидва устя виходять в один і той самий Всесвіт, як петлі виникають негайно. Що ж тоді з погляду ЗТВ заважає їх утворенню — принаймні в макроскопічних і космічних масштабах?
Відповідь проста: структура рівнянь Ейнштейна. У їхній лівій частині стоять величини, що характеризують просторово-часову геометрію, а в правій — так званий тензор енергії-імпульсу, у якому зосереджено відомості про густину енергії речовини та різних полів, про їхній тиск у різних напрямках, про їхній розподіл у просторі та про стан руху. Можна «читати» рівняння Ейнштейна справа наліво, стверджуючи, що з їхньою допомогою матерія «говорить» простору, як йому викривлятися. Але можна й зліва направо, тоді інтерпретація буде іншою: геометрія диктує властивості матерії, яка могла б забезпечити її, геометрії, існування.
Отже, якщо нам потрібна геометрія кротової нори — підставимо її в рівняння Ейнштейна, проаналізуємо і з’ясуємо, яка ж потрібна матерія. Виявляється, вельми дивна й небачена, її так і називають — «екзотична матерія». Так, для створення найпростішої кротової нори (сферично-симетричної) необхідно, щоб густина енергії та тиск у радіальному напрямку в сумі давали від’ємну величину. Чи треба казати, що для звичайних видів речовини (як і багатьох відомих фізичних полів) обидві ці величини додатні?..
Природа, як ми бачимо, справді поставила серйозний бар’єр на шляху виникнення кротових нір. Але так уже влаштована людина, і вчені тут не виняток: якщо бар’єр існує, завжди знайдуться охочі його подолати…
Праці теоретиків, які цікавляться кротовими норами, можна умовно поділити на два напрями, що доповнюють один одного. Перший, заздалегідь припускаючи існування кротових нір, розглядає наслідки, що з цього випливають, другий — намагається визначити, як і з чого можуть бути побудовані кротові нори, за яких умов вони з’являються або можуть з’являтися.
У працях першого напряму обговорюється, наприклад, таке питання.
Припустімо, у нашому розпорядженні є кротова нора, крізь яку можна пройти за лічені секунди, і нехай два її лійкоподібні устя «А» і «Б» розташовані близько одне від одного в просторі. Чи можна перетворити таку нору на машину часу? Американський фізик Кіп Торн зі співробітниками показав, як це зробити: ідея полягає в тому, щоб одне з усть, «А», залишити на місці, а друге, «Б» (яке має поводитися як звичайне масивне тіло), — розігнати до швидкості, порівнянної зі швидкістю світла, а потім повернути назад і загальмувати поряд із «А». Тоді завдяки ефекту СТВ (уповільненню часу на рухомому тілі порівняно з нерухомим) для устя «Б» мине менше часу, ніж для устя «А». Причому що більшими були швидкість і тривалість подорожі устя «Б», то більшою буде різниця часу між ними. Це, по суті, той самий добре відомий ученим «парадокс близнюків»: близнюк, який повернувся з польоту до зірок, виявляється молодшим за свого брата-домосіда… Нехай різниця в часі між устями становить, наприклад, пів року. Тоді, сидячи біля устя «А» посеред зими, ми побачимо крізь кротову нору яскраву картину минулого літа і — реально в це літо й повернемося, пройшовши нору наскрізь. Потім знову наблизимося до лійки «А» (вона, як ми домовилися, десь поруч), ще раз пірнемо в нору і — перестрибнемо просто в торішній сніг. І так скільки завгодно разів. Рухаючись же у зворотному напрямку — пірнаючи в лійку «Б», — стрибнемо на пів року в майбутнє… Таким чином, здійснивши єдину маніпуляцію з одним із усть, ми отримуємо машину часу, якою можна «користуватися» постійно (якщо, звісно, припустити, що нора стійка або що ми здатні підтримувати її «працездатність»).
Праці другого напряму численніші і, мабуть, навіть цікавіші. До цього напряму належать пошук конкретних моделей кротових нір і дослідження їхніх специфічних властивостей, які, власне, і визначають, що з цими норами можна робити і як їх використовувати.
Екзоматерія і темна енергія
Екзотичні властивості матерії, які повинен мати будівельний матеріал для кротових нір, як з’ясовується, можуть бути реалізовані завдяки так званій поляризації вакууму квантових полів. Такого висновку нещодавно дійшли російські фізики Аркадій Попов і Сергій Сушков із Казані (спільно з Давидом Хохбергом з Іспанії) та Сергій Красніков із Пулковської обсерваторії. І в цьому випадку вакуум — аж ніяк не порожнеча, а квантовий стан із найменшою енергією — поле без реальних частинок. У ньому постійно з’являються пари «віртуальних» частинок, які знову зникають раніше, ніж їх можна було б виявити приладами, але залишають свій цілком реальний слід у вигляді певного тензора енергії-імпульсу з незвичайними властивостями.
І хоча квантові властивості матерії проявляються головним чином у мікросвіті, породжені ними кротові нори (за деяких умов) можуть сягати вельми пристойних розмірів. До речі, одна зі статей С. Краснікова має «страшну» назву — «Загроза кротових нір». Найцікавішим у цій суто теоретичній дискусії є те, що реальні астрономічні спостереження останніх років, схоже, сильно підривають позиції противників самої можливості існування кротових нір.
Астрофізики, вивчаючи статистику вибухів наднових у галактиках, віддалених від нас на мільярди світлових років, дійшли висновку, що наш Всесвіт не просто розширюється, а розлітається з дедалі більшою швидкістю, тобто з прискоренням. Ба більше, з часом це прискорення навіть зростає. Про це досить упевнено свідчать найостанніші спостереження, проведені за допомогою новітніх космічних телескопів. А тепер саме час згадати про зв’язок між матерією і геометрією в ЗТВ: характер розширення Всесвіту міцно пов’язаний із рівнянням стану матерії, інакше кажучи, зі співвідношенням між її густиною і тиском. Якщо матерія звичайна (з додатними густиною і тиском), то сама густина з часом падає, а розширення сповільнюється.
Якщо ж тиск від’ємний і дорівнює за величиною густині енергії, але протилежний їй за знаком (тоді їхня сума = 0), то така густина стала в часі й просторі — це так звана космологічна стала, яка призводить до розширення зі сталим прискоренням.
Але щоб прискорення зростало з часом, і цього недостатньо — сума тиску і густини енергії має бути від’ємною. Такої матерії ніхто й ніколи не спостерігав, однак поведінка видимої частини Всесвіту, схоже, сигналізує про її присутність. Розрахунки показують, що такої дивної, невидимої матерії (названої «темною енергією») в нинішню епоху має бути близько 70%, і ця частка постійно збільшується (на відміну від звичайної речовини, густина якої зі збільшенням об’єму зменшується, темна енергія поводиться парадоксально — Всесвіт розширюється, а її густина зростає). Але ж (і ми про це вже говорили) саме така екзотична матерія — найпридатніший «будматеріал» для утворення кротових нір.
Так і кортить пофантазувати: рано чи пізно темну енергію буде виявлено, учені й технологи навчаться її згущувати та будувати кротові нори, а там — недалеко і до «здійснення мрій» — про машини часу й тунелі, що ведуть до зірок... Щоправда, дещо охолоджує запал оцінка густини темної енергії у Всесвіті, яка забезпечує його прискорене розширення: якщо темна енергія розподілена рівномірно, виходить зовсім мізерна величина — близько 10-29 г/см3. Для звичайної речовини така густина відповідає 10 атомам водню на 1 м3. Навіть міжзоряний газ у кілька разів густіший. Тож якщо цей шлях до створення машини часу і може стати реальним, то дуже й дуже нескоро.
Потрібна дірка від бублика
Досі йшлося про тунелеподібні кротові нори з гладкими горловинами. Але ж ЗТВ передбачає і інший вид кротових нір — і вони в принципі взагалі не потребують жодної розподіленої матерії. Існує цілий клас розв’язків рівнянь Ейнштейна, у яких чотиривимірний простір-час, плаский далеко від джерела поля, існує начебто у двох примірниках (або листах), а спільними для них обох є лише певне тонке кільце (джерело поля) і диск, обмежений цим кільцем. Це кільце має справді чарівну властивість: можна скільки завгодно довго «блукати» навколо нього, залишаючись у «своєму» світі, але варто пройти крізь нього — і потрапиш у зовсім інший світ, хоча й схожий на «свій». А щоб повернутися назад, треба ще раз пройти крізь кільце (причому з будь-якого боку, не обов’язково з того, з якого щойно вийшов).
Саме кільце сингулярне — кривина простору-часу на ньому прямує до нескінченності, але всі точки всередині нього цілком нормальні, і тіло, що там рухається, не зазнає жодних катастрофічних впливів.
Цікаво, що таких розв’язків безліч — і нейтральних, і з електричним зарядом, і з обертанням, і без нього. Таким є, зокрема, знаменитий розв’язок новозеландця Р. Керра для чорної діри, що обертається. Він найреалістичніше описує чорні діри зоряних і галактичних масштабів (в існуванні яких більшість астрофізиків уже не сумнівається), оскільки чи не всі небесні тіла обертаються, а під час стиснення обертання тільки прискорюється, тим паче — під час колапсу в чорну діру.
Отже, виходить, що саме чорні діри, які обертаються, — «прямі» кандидати в «машини часу»? Однак чорні діри, що утворюються в зоряних системах, оточені й заповнені гарячим газом і жорстким смертоносним випромінюванням. Крім цього суто практичного заперечення, є й принципове, пов’язане зі складнощами виходу з-під горизонту подій на новий просторово-часовий «лист». Але на цьому не варто зупинятися докладніше, оскільки згідно із ЗТВ та багатьма її узагальненнями кротові нори із сингулярними кільцями можуть існувати й без будь-яких горизонтів.
Отже, є принаймні дві теоретичні можливості існування кротових нір, що сполучають різні світи: нори можуть бути гладкими й складатися з екзотичної матерії, а можуть виникати завдяки сингулярності, залишаючись при цьому прохідними.
Космос і струни
Тонкі сингулярні кільця нагадують інші незвичайні об’єкти, передбачені сучасною фізикою, — космічні струни, що утворювалися (згідно з деякими теоріями) у ранньому Всесвіті під час охолодження надщільної речовини та зміни її станів. Вони справді нагадують струни, тільки надзвичайно важкі — багато мільярдів тонн на сантиметр довжини за товщини в частки мікрона. І, як показали американець Річард Готт і француз Жерар Клеман, із кількох струн, що рухаються одна відносно одної з великими швидкостями, можна скласти конструкції, які містять часові петлі. Тобто, рухаючись певним чином у гравітаційному полі цих струн, можна повернутися у вихідну точку раніше, ніж із неї вилетів.
Астрономи давно шукають подібні космічні об’єкти, і на сьогодні один «хороший» кандидат уже є — об’єкт CSL-1. Це дві напрочуд схожі галактики, які насправді напевно є однією, що лише роздвоїлася через ефект гравітаційного лінзування. Причому в цьому випадку гравітаційна лінза не сферична, а циліндрична, схожа на довгу тонку важку нитку.
Чи допоможе п’ятий вимір?
Якщо простір-час містить більше ніж чотири виміри, архітектура кротових нір набуває нових, досі невідомих можливостей. Так, останніми роками набула популярності концепція «світу на брані». Вона припускає, що вся спостережувана матерія розташована на певній чотиривимірній поверхні (позначеній терміном «брана» — скороченим словом «мембрана»), а в навколишньому п’яти- або шестивимірному об’ємі немає нічого, крім гравітаційного поля. Поле тяжіння на самій брані (а спостерігаємо ми лише його) підпорядковується модифікованим рівнянням Ейнштейна, а в них є внесок від геометрії навколишнього об’єму. Саме цей внесок і здатний відігравати роль екзотичної матерії, що породжує кротові нори. Нори можуть бути будь-якого розміру і при цьому не мати власного тяжіння.
Цим, звичайно, не вичерпується все різноманіття «конструкцій» кротових нір, і загальний висновок такий: попри всю незвичайність їхніх властивостей і всі труднощі принципового, зокрема й філософського, характеру, до яких вони можуть призвести, до їхнього можливого існування варто поставитися з усією серйозністю та належною увагою. Не можна, наприклад, виключити, що нори великих розмірів існують у міжзоряному чи міжгалактичному просторі — хоча б через концентрацію тієї самої темної енергії, що прискорює розширення Всесвіту. Однозначної відповіді на запитання, який вигляд вони можуть мати для земного спостерігача і чи існує спосіб їх виявлення, поки що немає. На відміну від чорних дір, кротові нори можуть навіть не мати скільки-небудь помітного поля притягання (не виключене й відштовхування), а отже, в їхніх околицях не варто очікувати помітних скупчень зірок або міжзоряного газу й пилу. Але, припускаючи, що вони можуть «закорочувати» далекі одна від одної області чи епохи, пропускаючи крізь себе випромінювання світил, цілком можна очікувати, що якась далека галактика здасться надзвичайно близькою. Через розширення Всесвіту що далі галактика, то з більшим зміщенням спектра (у червоний бік) надходить до нас її випромінювання. Але за погляду крізь кротову нору червоного зміщення, можливо, й не буде. Або буде, але інше. Деякі такі об’єкти можна буде спостерігати одночасно двома способами — крізь нору або «звичайним» чином, «повз нору».
Таким чином, ознака космічної кротової нори може бути такою: спостереження двох об’єктів із дуже схожими властивостями, але на різних видимих відстанях і з різними червоними зміщеннями. Якщо кротові нори все ж таки виявлять (або побудують), перед тією галуззю філософії, що займається інтерпретацією науки, постануть нові й, треба сказати, дуже непрості завдання. І попри всю позірну абсурдність часових петель і складність проблем, пов’язаних із причинністю, ця галузь науки, найімовірніше, рано чи пізно з усім цим якось розбереться. Так само, як свого часу «впоралася» з концептуальними проблемами квантової механіки й теорії відносності Ейнштейна…
Кирило Бронніков, доктор фізико-математичних наук
Лише зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть або зареєструйтеся.
Коментарі (0):