Величезні зоряні системи, галактики, влаштовані за своїми власними законами. Ці закони легше вивчати на прикладі інших галактик, а не нашої, тому що на них ми дивимося збоку, а не зсередини. У нашій країні лише один телескоп достатньо великий і добрий, щоб на ньому можна було вивчати будову інших галактик. Це шестиметровий Великий азимутальний телескоп Спеціальної астрофізичної обсерваторії РАН.
У нормальних галактиках можна виділити два основні структурні компоненти — великі плоскі зоряні диски, населені блакитними (молодими) зорями, і центральні зоряні сфероїди червонуватого кольору, так звані балджі. Усередині них часто видно крихітні яскраві компактні утворення — зоряні ядра. Дослідники вже давно запитують себе, що це таке? Можна припустити, що зоряне ядро — просто центральна точка зоряного сфероїда, а оскільки його поверхнева яскравість зростає до центру, то здається, що ядро вирізняється підвищеною яскравістю. Але це може бути й окреме гігантське зоряне скупчення, подібне до кульових скупчень гало нашої Галактики, яке внаслідок тривалої динамічної еволюції «загніздилося» в центрі галактики. Не менший інтерес викликає також те, чи утворилося ядро одночасно з балджем, чи пізніше. Щоб відповісти на запитання, які цікавлять дослідників, потрібно було дослідити характеристики зоряних ядер: їхню масу, обертання, вік тощо. А потім порівняти їх із властивостями інших зоряних підсистем. У давню епоху фотографічної фотометрії, років 30–40 тому, найяскравішу підсистему галактики — ядро — вивчати було практично неможливо: на знімках ядра завжди виходили перетриманими. По-справжньому дослідженням зоряних ядер галактик астрономи зайнялися лише в останні 10-15 років, коли з’явилися приймачі із зарядовим зв’язком (ПЗЗ), здатні одночасно вимірювати потоки світла у великому динамічному діапазоні. Прилади із зарядовим зв’язком — це, по суті, цифрові камери, такі самі, як у цифрових фотоапаратах; тільки ті, що використовуються в астрономії для спостережень, набагато чутливіші. ПЗЗ — це матриця (пластинка), що складається з багатьох крихітних напівпровідникових конденсаторів. Вона здатна накопичувати заряд і настільки чутлива, що практично кожен фотон світла, який потрапляє на матрицю, залишає у своєму конденсаторі зайвий електрон. Після певного часу накопичення («експозиції») матриця «зчитується», і спостерігач має «картинку» — скільки в кожному конденсаторі накопичилося електронів, або скільки на кожен елемент матриці впало фотонів. Такі приймачі світла називаються «панорамними»: вони дають двовимірний розподіл, «картинку». Фотопластинка — теж панорамний приймач, однак ПЗЗ має перед фотопластинкою колосальні переваги: чутливість і лінійність. Лінійність особливо важлива для вивчення ядер галактик: хоч би яким яскравим було ядро порівняно з навколишніми «тьмяними» областями галактичних балджів і дисків, ПЗЗ ніколи не дає «перетримки», а зчитаний сигнал завжди строго пропорційний інтенсивності світла. Коли в 1994 р. запрацював на повну силу космічний телескоп «Габбл», який дав змогу отримувати зображення галактик із просторовою роздільною здатністю на порядок вищою, ніж це було можливо з наземних телескопів, дослідження ядер галактик набули нової якості. За допомогою «Габбла» вдалося наблизитися до самих центрів галактик і побачити в деталях їхню структуру, а подальші спостереження із Землі з використанням потужних спектрографів, оснащених ПЗЗ, дали змогу визначити динамічні властивості та характеристики зоряного населення ядер.
Галактика NGC 6782 з колекції «Габбла»
Навколоядерні зоряні диски
Що може статися, якщо дискову галактику, що складається із зір і газу, помістити в ізольовану область простору й дати їй спокій? Динамічне моделювання показує, що в тонкому зоряно-газовому диску досить швидко починають самі собою розвиватися внутрішні нестійкості, які призводять до глобальної перебудови структури. У початково круглому, осесиметричному диску з’являються витягнуті перемички — бари, у гравітаційному полі яких газові хмари сходять зі своїх початково кругових орбіт обертання і починають «стікати» до центру галактики. Поблизу нього газ накопичується, ущільнюється, і в ньому починаються процеси зореутворення. Типовий приклад галактики з баром — NGC 6782: спіралеподібний шлях міжзоряного середовища до центру видно як темний пиловий рукав, а центральний спалах зореутворення — як компактний блакитний диск у центрі галактики.
Але галактики рідко розташовані у Всесвіті поодинці, переважно вони зібрані у великі та малі групи. Тому на еволюцію структури галактики впливають не лише її внутрішні нестійкості, а й зовнішні гравітаційні впливи сусідів. Під час взаємодії одна з одною протогалактики (що складаються з газу) набувають індивідуального моменту обертання (при цьому сумарний момент групи протогалактик залишається незмінним і близьким до нуля). Газові хмари кожної протогалактики, що набувають таким чином моменту, під час непружних зіткнень одна з одною втрачають енергію і падають на площину з мінімальною потенціальною енергією (площину галактики) — так утворюється газовий диск. З нього протягом мільярда років утворюється диск молодих зір. Будь-які взаємодії, збурюючи великі газові диски галактик, посилюють хаотичні рухи газових хмар, які починають часто непружно стикатися одна з одною, передаючи одна одній свій момент обертання, і багато з них швидко й ефективно падають у центр галактики. Газ у великій кількості накопичується в компактній центральній області галактики, де й відбувається навколоядерний спалах зореутворення.
Після закінчення спалаху зореутворення новосформована структура — навколоядерний зоряний диск — починає жити своїм незалежним життям: він обертається швидше, ніж сфероїдальний балдж, що його оточує, і з часом старіє, стаючи дедалі червонішим.
Сьогодні дослідження обертання та віку зоряного населення навколоядерних дисків ми проводимо методом панорамної спектроскопії за допомогою Багатозіничного (тобто багатоелементного) спектрографа шестиметрового телескопа (MPFS) Спеціальної астрофізичної обсерваторії РАН. Панорамна спектроскопія — це логічне продовження панорамних приймачів: у кожному просторовому елементі ми вимірюємо не просто потік світла, а розподіл інтенсивності випромінювання за довжинами хвиль, тобто повноцінний спектр. Це дає змогу будувати поверхневі розподіли — карти — швидкостей обертання та середніх хаотичних швидкостей зір у галактиках (дисперсії швидкостей) і переконатися в тому, що в центрах багатьох галактик справді можна знайти окремі навколоядерні зоряні диски. Вони вирізняються компактними розмірами (не більше сотні парсеків) і відносно молодим середнім віком зоряного населення (не старше 1-5 млрд років). Балджі, у які занурені такі навколоядерні диски, помітно старші й обертаються повільніше. Ось приклад Sa-галактики NGC 3623 (члена групи з трьох спіральних галактик). Її дослідили за допомогою європейського панорамного спектрографа SAURON, основною перевагою якого є більше, ніж у MPFS, поле зору. Ми проаналізували їхні дані й побачили в центрі галактики мінімум дисперсії швидкостей зір і загострену форму ізоліній швидкостей обертання (див.: Afanasiev V.L., Sil’chenko O.K. Astronomy and Astrophysics, vol. 429, p. 825, 2005). Загострена форма ізоліній швидкостей обертання означає, що в площині симетрії галактики зорі обертаються набагато швидше, ніж у прилеглих областях сфероїдального балджа, — звісно, за близьких значень гравітаційного потенціалу. Тобто кінетична енергія зір, що перебувають у площині симетрії, зосереджена в упорядкованому обертанні, а не в хаотичних рухах, як у зір сфероїдальної складової. Це свідчить про те, що в самому центрі галактики є плоска, динамічно холодна зоряна підсистема з великим моментом обертання, тобто диск усередині балджа.
Центральна область спіральної галактики NGC 3623, дослідженої нами за даними спектрографа SAURON: ліворуч — поле швидкостей обертання зір, праворуч — дисперсія (хаотичних) швидкостей зір
Наші сусіди
У центрах найближчих до нас галактик навколоядерні зоряні диски спостерігаються особливо добре й мають вельми екзотичний вигляд.
У Туманності Андромеди (найближчій до нас гігантській спіральній галактиці, номер за каталогом Шарля Мессьє — M 31) кілька років тому «Габбл» виявив у центрі відразу два точкові ядра. Одне з них у видимих (зелених) променях виглядало яскравішим, друге — слабшим, однак коли побудували карту швидкостей обертання та дисперсії швидкостей зір, з’ясувалося, що динамічний центр галактики — це слабше ядро, і саме там міститься надмасивна чорна діра. Було здійснено кілька спроб побудувати динамічно стійку модель зоряної системи, яка збоку виглядала б як два точкові ядра. Астрономічна спільнота визнала найвдалішою модель «ексцентричного еліптичного зоряного диска» Скотта Тремейна (Scott Tremaine). При цьому площина цього диска може бути нахилена відносно площини великого зовнішнього зоряного диска галактики. У такій моделі навколоядерний зоряний диск M 31 не круглий, а еліптичний, і динамічний центр, надмасивна чорна діра, міститься в одному з фокусів еліпса.
У точці зоряних орбіт, найвіддаленішій від динамічного центру, зорі рухаються найповільніше і скупчуються там через уповільнення свого обертання навколо динамічного центру. Таке скупчення зір навколо апоцентра зоряних орбіт навколоядерного диска спричиняє видимий ефект яскравого точкового ядра. Тут ідеться про те, що ми бачимо в зелених і червоних променях, адже основне зоряне населення навколоядерного диска — відносно старі зорі, червоні гіганти. Однак коли «Габбл» зняв центр Туманності Андромеди не в зелених, а в ультрафіолетових променях, виявилося, що те ядро, яке було яскравим у видимій області спектра, в ультрафіолеті майже не проглядається, а на місці динамічного центру спостерігається компактна яскрава зоряна структура. Дослідження кінематики цієї структури показало, що вона складається з молодих зір, які обертаються практично коловими орбітами. Отже, у центрі M 31 знайдено відразу два навколоядерні зоряні диски: один еліптичний, зі старих зір, і другий круглий, з молодих зір. Площини дисків збігаються, і зорі в них обертаються в один бік. Можна вважати, що ми бачимо наслідки двох спалахів зореутворення, один з яких відбувся давно, 5–6 млрд років тому, а другий зовсім недавно, кілька мільйонів років тому.
Навколоядерний зоряний диск у центрі Туманності Андромеди (зображення «Габбла» зі статті Bender et al. Astrophys. J. v.631, p.280, 2005): ліворуч угорі — знімок у зелених променях (через фільтр HST/F555W), праворуч угорі — знімок в ультрафіолетових променях (через фільтр HST/F300W), обидва знімки охоплюють ділянку розміром 6,4 кутової секунди; внизу — розрізи яскравості вздовж червоної смужки на різних довжинах хвиль, у дзеркальному відображенні відносно зображень
Центр Галактики
Центр нашої Галактики останніми роками досить докладно вивчили німецькі астрофізики на чолі з Р. Гензелем (R. Genzel) за допомогою інфрачервоних приймачів і панорамних спектрографів восьмиметрового телескопа Європейської південної обсерваторії VLT. Зазвичай центр Галактики ми бачимо крізь восьмикілопарсекову товщу пилу, і тому в оптичному діапазоні спектра там нічого не спостерігається. На інфрачервоній довжині хвилі 2 мкм, де поглинання пилом мінімальне, зараз, завдяки новим ПЗЗ-приймачам та адаптивній оптиці, що дає змогу значно поліпшувати просторову роздільну здатність спостережень, астрономи спостерігають практично кожну масивну яскраву зорю, отримують її спектр і вимірюють, зокрема, проєкцію її швидкості на промінь зору. Порівнюючи її положення на зображенні в даний момент із положенням, наприклад, 5 років тому, визначають і компоненту швидкості в площині зображення (рис. c). Так вдається відновити швидкість і напрямок руху кожної зорі в тривимірному просторі. Нещодавній аналіз даних для кількох десятків масивних зір показав, що більшість зір демонструє впорядковане обертання, але проєкція на промінь зору швидкості обертання частини з них напрямлена в один бік, а частини — у протилежний. За допомогою геометричних обчислень вдалося визначити, до якого з двох дисків належить кожна зоря (див. Фридман А. Из жизни спиральных галактик // ВМН, № 1, 2005). Але, на відміну від двох навколоядерних зоряних дисків Туманності Андромеди, два диски Галактики мають різні площини, сильно нахилені одна до одної, практично взаємно полярні. Вік зір у них виявився приблизно однаковим: більшість утворилася під час спалаху (або двох спалахів) зореутворення приблизно 6 млн років тому.
(a) Самий центр нашої Галактики, як його видно на довжині хвилі 2 мікрони; стрілками позначено положення радіоджерела Стрілець-А, яке вважається надмасивною чорною дірою і є динамічним центром усіх навколоядерних зоряних систем
(b) Вимірювання моменту обертання окремих зір цієї центральної області Галактики зі статті T. Paumard et al. (Astrophys. J. Vol. 643, p. 1011, 2006); видно, що зорі переважно поділяються на два колективи — ті, що обертаються за годинниковою стрілкою, і ті, що обертаються проти неї, у проєкції на небо
(c) Орбіти окремих зір центру Галактики, відновлені в тривимірному просторі за кілька років спостережень за даними про швидкості (праворуч) і положення на небі (ліворуч) — зі статті F. Eisenhauer et al. (Astrophys. J. Vol. 628, p. 246, 2005)
Вік зоряних ядер лінзоподібних галактик
Лінзоподібні галактики — це особливий вид дискових галактик, який відрізняється тим, що в їхніх великих дисках не видно спіралей і немає газу. Така особливість структури пояснюється тим, що їхні глобальні зоряні диски досить «гарячі» динамічно. Хаотичні швидкості зір у них більші, ніж це зазвичай буває в дисках спіральних галактик. Зараз астрономи вважають, що лінзоподібні галактики утворюються зі звичайних спіральних, на які раптом щось подіяло ззовні: або припливне збурення внаслідок зближення із сусідньою галактикою, або навіть падіння малого супутника. Видаленню «зайвого» газу з глобального диска спіральної галактики може сприяти й стиснення холодного газу диска гарячим навколишнім середовищем, якого багато в скупченнях і групах галактик. Усі ці події призводять до концентрації власного газу галактики в її ядрі та до подальшого спалаху зореутворення в центрі. Це означає, що в центрах лінзоподібних галактик ми повинні знайти компактні навколоядерні зоряні диски, вік яких менший за вік сфероїда, що їх оточує, а вміст важких хімічних елементів більший, тому що додаткове населення, представлене молодими масивними зорями, має в процесі еволюції породити й додаткову кількість важких металів. З великою ймовірністю утворення навколоядерного зоряного диска було безпосередньо пов’язане з глобальною подією перетворення спіральної галактики на лінзоподібну, тобто дві події могли відбуватися квазіодночасно. Установивши середній вік приядерних зоряних дисків у близьких лінзоподібних галактиках, можна визначити епоху, коли відбувалося масове перетворення спіральних галактик на лінзоподібні. Судячи з морфологічного складу далеких скупчень галактик на червоних зміщеннях 0,4–0,8, дослідники (G. Fasano and others, Astrophys. J. Vol. 542, p. 673, 2000) припустили, що епоха утворення лінзоподібних галактик зі спіральних у скупченнях мала початися приблизно 5 млрд років тому.
Для дослідження середнього віку зір у центрах близьких лінзоподібних галактик було використано особливий метод аналізу даних панорамної спектроскопії. У фокусі Мультизіничного спектрографа, з яким ми спостерігаємо на шестиметровому телескопі Спеціальної астрофізичної обсерваторії РАН, просторові елементи розміщені дуже щільно, що дає змогу отримувати неперервні розподіли («карти») спектрофотометричних характеристик зоряної складової в досліджуваній області, зокрема розподіли по галактиці інтенсивності континууму та еквівалентних ширин спектральних ліній (див. карту вгорі). За глибиною різних ліній поглинання, що належать металам і водню, можна обчислити середній вік і середню металічність зоряного населення. За допомогою таких вимірювань ми виявили молоді, збагачені важкими елементами компактні зоряні диски в центрі старіших зоряних сфероїдів із низькою металічністю. У половині всіх досліджених випадків ми бачимо в центрах галактик витягнуті зоряні структури, чиї спектри вирізняються особливо глибокими лініями поглинання металів — магнію та заліза; ми назвали ці структури «хімічно виділеними ядрами». На рисунку вище наведено два приклади лінзоподібних галактик, у яких ми виявили «хімічно виділені ядра».
У половині всіх досліджених галактик у центрі виявилися витягнуті зоряні структури, названі «хімічно виділеними ядрами»
За 10 років спостережень ми склали докладні карти спектральних характеристик для центральних областей понад 80 близьких лінзоподібних галактик. Оточення досліджених галактик найрізноманітніше: тут і галактики з великих скупчень, і галактики в малих групах, як центральні, так і периферійні їхні члени, і так звані «галактики поля», поруч з якими нічого не видно. Цікаво було порівняти, чим відрізняються властивості приядерних зоряних дисків у лінзоподібних галактиках із різними типами оточення. Річ у тім, що космологи, які «прописали» галактикам ієрархічну схему еволюції, передбачають швидшу й раннішу еволюцію тих галактик, які перебувають у щільному оточенні. Вважається, що галактики найбільше «скупчуються» всередині наймасивніших темних гало, які тому й наймасивніші, що раніше за всі інші почали збирати на себе спочатку рівномірно розподілену в просторі темну матерію. Якщо вірити космологам, залежність віку галактик від щільності оточення має бути монотонною: найстаріші галактики мають перебувати в скупченнях, менш старі — у невеликих групах, а наймолодші — це самотні галактики поля. З іншого боку, якщо ми вважаємо, що еволюцією галактик керує не строгий ієрархічний порядок злиттів, а динамічні ефекти, пов’язані з випадковими або систематичними орбітальними зближеннями сусідніх галактик, такої монотонної залежності віку від типу оточення не буде навіть усередині однієї групи. Галактика в центрі групи, яка більше зазнає динамічного впливу сусідів, перебуватиме на пізнішій стадії еволюції, ніж галактики на периферії тієї самої групи. Ба більше, оскільки в групах рухи галактик одна відносно одної не такі швидкі, як у скупченнях (через меншу масу перших порівняно з масою других), умови для перебудови структури під дією гравітаційного впливу сусідів у центральних галактик груп навіть кращі, ніж у галактик у скупченнях, і вони можуть виявитися такими, що найдалі зайшли у своїй еволюції (старими).
Ми порівняли характерну тривалість спалахів зореутворення в центрах лінзоподібних галактик у різних типах оточення. І виявилося, що в центральних галактиках груп, так само як і в галактиках скупчень, спалахи зореутворення, які породили приядерні зоряні диски, були короткими й дуже потужними, а в периферійних галактиках груп і в полі вони були тривалішими й не такими потужними. Цікаво, що різниця між центральними та периферійними членами груп виявилася досить значущою. Було спеціально розглянуто підвибірку, складену так, щоб середні маси центральних і периферійних галактик були однаковими, і різниця виявилася помітною і для цієї підвибірки. Отже, справа не в масі галактики й не в масі темного гало, у яке занурена або одна галактика, або їхній колектив: на еволюцію найбільше впливає положення галактики відносно сусідів, тобто суто динамічні впливи одна на одну. Ми об’єднали центральні галактики груп і галактики скупчень у вибірку «галактик щільного оточення», а периферійні члени груп і галактики поля — у вибірку «галактик розрідженого оточення».
Порівняння середніх віків зір підтвердило те, про що ми й так уже здогадувалися: ядра виявилися значно молодшими за зоряні сфероїди (балджі) у галактик усіх типів оточення. Однак маса темного гало також відіграє певну роль: і ядра, і балджі галактик у розрідженому оточенні молодші за своїх побратимів у щільному оточенні. Можливо, це пов’язано з тим, що утворення лінзоподібних галактик у щільному оточенні відбувалося значно раніше, ніж у розрідженому, а периферійні галактики груп «акретували», тобто увійшли до складу колективу лише нещодавно. Або ж «загадка віку» може бути пов’язана з тривалістю приядерних спалахів зореутворення. Почавшись у всіх галактиках приблизно в один і той самий час, у галактиках щільного оточення вони швидко закінчилися, а в галактиках розрідженого оточення тривали кілька мільярдів років, що й визначило менший середній вік зір у центрах останніх порівняно з першими. Так чи інакше, ми знайшли ознаки вторинних спалахів зореутворення в ядрах лінзоподібних галактик і встановили залежність характеру перебігу спалахів від динамічних умов, у яких перебувають галактики.
Карти центральних областей розміром 16”x16" (що відповідає кільком сотням парсеків) для двох лінзоподібних галактик NGC 1161 і NGC 4179. Червоним кольором виділено області максимальної ширини та глибини ліній поглинання магнію та заліза. Положення центрів яскравості позначено хрестиками. Найімовірніше, витягнуті зоряні структури являють собою приядерні диски, що утворилися під час вторинного спалаху зореутворення
Середні віки зоряного населення
Розгляньмо окремо галактики з «хімічно виділеними ядрами» — це галактики, у яких одразу за кількома ознаками можна сказати, що видно наслідки приядерного спалаху зореутворення в центрі. Середній вік їхніх ядер виявився меншим за 5 млрд років, оцінених за всією вибіркою: пік їхнього формування припав лише на 3 млрд років тому. А таких галактик із «хімічно виділеними ядрами» у нас 47%! Таким чином, у половині всієї вибірки близьких лінзоподібних галактик ми бачимо в центрі молоді, багаті на метали приядерні зоряні диски. Отже, зоряні ядра галактик є динамічно й еволюційно відокремленими структурами. Це не старі кулясті скупчення, що впали в центр галактики через динамічне тертя, а наслідки відносно недавнього спалаху зореутворення «на місці», тобто в центрі галактики. І, ймовірно, у лінзоподібних галактиках ці бурхливі події в центрі пов’язані з глобальною зміною всієї структури — перетворенням спіральної галактики на лінзоподібну.
Є особлива категорія лінзоподібних галактик із внутрішніми газовими полярними кільцями. Звідки в центрах галактик може з’явитися газ з ортогональним моментом обертання, що обертається в площині, полярній відносно площини приядерного зоряного диска, поки що точно не відомо. Якщо розподіл густини зір і гравітаційного потенціалу має тривісну форму, то обертання газу буде стійким у полярній площині, перпендикулярній до найбільшої осі еліпсоїда.
Якщо ж газ стійко обертається на своїх орбітах, він не впаде в центр і не стане «поживою» для спалаху зореутворення. Схоже, ми бачимо наслідки цієї стійкості в розподілі віків зоряних ядер галактик із внутрішніми полярними кільцями. Такий розподіл показує два піки, один з яких припадає на 3 млрд років, а другий — на 15 млрд років або більше. Перший пік складають галактики з внутрішніми газовими полярними кільцями, що водночас мають хімічно виділені зоряні ядра, середній вік яких такий самий, як і в усіх інших галактик із хімічно виділеними ядрами. Якщо спалах зореутворення відбувся, отже, ніщо не змогло йому завадити. Зоряне населення в центрах усіх інших галактик із внутрішніми полярними кільцями, тих, що не мають хімічно виділених ядер, таке ж старе, як Всесвіт. Можливо, це відбувається тому, що в них увесь газ, який падає в центр, накопичується на внутрішніх стійких полярних орбітах і не може потрапити в центр галактики, щоб накопичитися там у кількості, достатній для «запалювання» зореутворення. Тому й живуть ці галактики 15 млрд років без жодного омолодження, зі старим зоряним населенням у ядрі.
Дослідження центральних областей лінзоподібних галактик на шестиметровому телескопі виконано за підтримки грантів РФФИ N 01-02-16767 і N 04-02-16087
Розподіл абсолютних середніх віків зоряного населення в ядрах 60 досліджених лінзоподібних галактик. Середній вік ядер у галактиках із хімічно виділеними ядрами (коричнева лінія) становить приблизно 3 млрд років.
У розподілі віків зоряних ядер галактик із внутрішніми газовими полярними кільцями (пунктирна лінія) спостерігаються два піки. Перший із них (3 млрд років) характерний для галактик із внутрішніми газовими полярними кільцями, що мають хімічно виділені зоряні ядра; другий (15 млрд років і більше) — для галактик без хімічно виділених ядер
ПРО АВТОРА
Ольга Касьянівна Сильченко — доктор фізико-математичних наук, закінчила астрономічне відділення фізичного факультету МДУ в 1981 р. та аспірантуру кафедри астрофізики і зоряної астрономії фізичного факультету МДУ в 1984 р. З 1984 р. донині працює в Державному астрономічному інституті ім. Штернберга МДУ, завідувачка відділу емісійних зір і галактик ДАІШ МДУ. У 1988-1989 рр. була науковою візитеркою в Спеціальній астрофізичній обсерваторії АН СРСР. Лауреатка Шуваловської премії МДУ 1-го ступеня (1996), Державної премії РФ (2003).
У світі науки, серпень 2007
Лише зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть або зареєструйтеся.
Коментарі (0):