СтаттяЗ архіву

Вогонь у рівняннях

Опубліковано: Редактор: Den
Зміст матеріалу
  1. Квантова космологія: гіпотези, спостерігачі та спостереження
  2. Порада Альфонса
  3. Бог як математик.
  4. Математична демократія
  5. Світ багатьох світів
  6. Чому математика така ефективна?
  7. Чи має значення свідомість?
  8. Епілог
Зручне читання

Альфонс Мудрий, який правив Кастилією в XIII столітті, глибоко поважав астрономію. На те були цілком прагматичні причини: знання точного положення планет на небі було життєво необхідним для складання точних гороскопів. Для підвищення їхньої якості Альфонс замовив нові астрономічні таблиці, засновані на теорії Птолемея — останньому слові тогочасної космології. Але коли йому пояснили тонкощі птолемеєвої системи, він відреагував вельми скептично: "Якби Всемогутній Бог порадився зі мною перед творінням, я б порекомендував щось простіше".

Що вдихає вогонь у рівняння і створює Всесвіт, щоб вони його описували?
Стівен Гокінг

Порада Альфонса

Король Альфонс міг би сказати те саме і про ту картину світу, яку я змалював у цій книзі. Вона говорить про існування нескінченного ансамблю всесвітів, кожен із яких рясніє областями з різною фізикою елементарних частинок. Області, де можуть жити розумні істоти, трапляються рідко й розділені величезними відстанями. Ще рідше трапляються цілком ідентичні між собою області, але навіть їх існує нескінченна множина. Яке марнотратство простору, матерії та всесвітів!

Однак нам не варто надто турбуватися про кількість всесвітів. Нова картина світу заощаджує куди цінніший товар: вона значно зменшує кількість довільних припущень, які робляться про Всесвіт. Найкраща теорія — та, яка пояснює світ, спираючись на мінімальні й найпростіші припущення.

Ранні космологічні моделі виходили з того, що Творець ретельно сконструював і тонко налаштував Всесвіт. Кожну деталь у фізиці елементарних частинок, кожну фундаментальну сталу й усі первинні збурення потрібно було задати строго визначеним чином. Уявіть тільки незліченні томи специфікацій, які Творець вручав своїм асистентам для виконання роботи! Нова картина світу пропонує зовсім інший образ Творця. Після деяких роздумів він дійшов до набору рівнянь фундаментальної теорії всієї природи. Цим запускається процес нестримного творення. Жодних подальших інструкцій не потрібно: теорія описує квантове зародження всесвітів із нічого, процес вічної інфляції та створення областей з усіма можливими типами фізики елементарних частинок — до нескінченності. Кожен конкретний елемент ансамблю всесвітів неймовірно складний, і для його опису знадобилася б величезна кількість інформації. Але весь ансамбль загалом можна закодувати відносно простим набором рівнянь. (Подібна ситуація, коли нескінченний ансамбль виявляється набагато простішим за окремий елемент, дуже часто трапляється в математиці. Розгляньмо, наприклад, множину всіх цілих чисел: 1, 2, 3,... Її можна згенерувати простою комп’ютерною програмою, що займає лише кілька рядків. З іншого боку, число бітів, необхідних для запису конкретного великого цілого числа, дорівнює кількості цифр у його двійковому записі й може виявитися набагато більшим.)

Бог як математик.

Як дізнатися, чи близький наш портрет Творця до істини? Чи намагався він оптимізувати використання "ресурсів", таких як простір і матерія, чи більше дбав про стислість математичного опису природи? На жаль, він не дає інтерв’ю, але продукт його роботи — Всесвіт — не залишає сумнівів із цього приводу.

Побіжного погляду на Всесвіт достатньо, щоб переконатися, з яким великим марнотратством витрачалися матерія і простір. Незліченні галактики розкидані в порожньому космосі на колосальних відстанях одна від одної. Галактики поділяються на кілька типів, серед яких спіральні та еліптичні, карликові та гігантські. Але за цим винятком усі вони дуже схожі одна на одну. Творець ясно дає зрозуміти, що не соромиться нескінченно повторювати свої роботи.

Уважніший аналіз відкриває нам, що Творець у захваті від математики. Піфагор у VI столітті до нашої ери, ймовірно, вперше припустив, що математичні співвідношення лежать в основі всіх фізичних явищ. Його здогад був підтверджений століттями наукових досліджень, і тепер ми вважаємо само собою зрозумілим, що природа підкоряється математичним законам. Але якщо зупинитися й замислитися, то цей факт видається вкрай дивним.

Математика здається продуктом чистого мислення, дуже слабо пов’язаним із досвідом. Але чому ж тоді вона так ідеально підходить для опису фізичного Всесвіту?

Математика здається продуктом чистого мислення, дуже слабо пов’язаним із досвідом. Але чому ж тоді вона так ідеально підходить для опису фізичного Всесвіту? Це саме те, що фізик Юджин Вігнер називав "незбагненною ефективністю математики в природничих науках". Розгляньмо як простий приклад еліпс. Він був відомий давнім грекам як крива, що утворюється при перетині конуса площиною під певним кутом. Архімед та інші грецькі математики вивчали властивості еліпса просто з інтересу до геометрії. Потім, більш ніж 2000 років потому, Йоганн Кеплер відкрив, що планети у своєму русі навколо Сонця з високою точністю описують еліпси. Але що спільного у рухів Марса і Венери з конічними перерізами?

Ближче до нашого часу, у 1960-х роках, мій друг математик Віктор Кац (Victor Кас) досліджував клас складних математичних структур, відомих як алгебри Каца — Муді. Єдиним спонуканням до цього було його чуття, яке підказувало: ці структури пахнуть чимось цікавим і можуть привести до красивих математичних результатів. Ніхто не міг передбачити, що за кілька десятиліть ці алгебри почнуть відігравати ключову роль у теорії струн.

Ці приклади не є винятками. Частіше буває саме так, а не навпаки: фізики виявляють, що математичні побудови, необхідні їм для опису нового класу явищ, уже досліджені математиками з причин, які не мають нічого спільного з обговорюваними явищами. Схоже, що Творцеві притаманне математичне відчуття краси. Багато фізиків, покладаючись на цю його рису, використовують математичну красу як провідну нитку в пошуках нових теорій. Згідно з Полем Діраком, одним із засновників квантової механіки, "краса рівнянь важливіша за їхню відповідність експерименту, тому що розбіжності можуть бути спричинені другорядними причинами, які проясняться в міру розвитку теорії".

Математичну красу визначити нітрохи не простіше, ніж красу в мистецтві. Прикладом того, що математики вважають красивим, може слугувати формула Ейлера: $e^{i\pi}+1=0$. Один із критеріїв краси — це простота, але самої простоти недостатньо. Формула $1 + 1=2$ проста, але не надто красива, оскільки тривіальна. Натомість формула Ейлера демонструє вельми несподіваний зв’язок між трьома, здавалося б, незалежними числами: числом $e,$ відомим як основа натуральних логарифмів, "уявним" числом $i$ — квадратним коренем із $-1$ і числом pi$ — відношенням довжини кола до його діаметра. Цю властивість можна назвати глибиною. Красива математика поєднує простоту і глибину.

Якщо й справді Творець має математичний склад розуму, тоді рівняння остаточної Теорії Всього мають бути разюче простими й неймовірно глибокими. Дехто вважає, що ця остаточна теорія — теорія струн, яку ми зараз відкриваємо. Безумовно, вона дуже глибока. Простою її не назвеш, але простота може проявитися, коли теорію буде краще зрозуміло.

Математична демократія

Якщо ми коли-небудь відкриємо остаточну Теорію Всього, залишиться питання: чому саме ця теорія? Математична краса може бути корисною як провідна нитка, але важко собі уявити, що її достатньо для вибору єдиної теорії з нескінченної множини можливостей. Кажучи словами фізика Макса Теґмарка, "чому одна, і тільки одна, математична структура має бути наділена фізичним існуванням?" Теґмарк, який нині працює в Массачусетському технологічному інституті, запропонував шлях виходу з цього глухого кута.

Его  предложение столь же простое, сколь и радикальное: он отстаивает идею, что для  любой и каждой математической 'структуры должна существовать отвечающая ей  вселенная.

Його пропозиція настільки ж проста, наскільки й радикальна: він обстоює ідею, що для будь-якої й кожної математичної структури має існувати відповідний їй всесвіт. Існує, наприклад, ньютонівський всесвіт, що підкоряється законам евклідової геометрії, класичної механіки та теорії гравітації Ньютона. Є також всесвіти, у яких простір має нескінченне число вимірів, та інші — з двома вимірами часу. Ще важче уявити собі всесвіт, керований алгеброю кватерніонів, який не має ні простору, ні часу.

Теґмарк стверджує, що всі ці всесвіти існують "десь". Ми не знаємо про них так само, як не знаємо про інші всесвіти, що зароджуються з нічого. Математичні структури в деяких із цих всесвітів досить складні, щоб уможливити виникнення "підструктур, здатних до самоусвідомлення", подібних до вас і мене. Такі всесвіти трапляються рідко, але, звісно, тільки їх можна спостерігати.

У нас немає фактів на підтримку такого радикального розширення реальності. Єдина причина підвищити статус всесвітів з іншими математичними структурами до реального існування — це уникнути необхідності пояснювати, чому вони не існують. Можливо, це задовольнило б деяких філософів, але фізикам потрібно щось істотніше. У дусі принципу пересічності можна було б спробувати показати, що фундаментальна теорія нашого Всесвіту — певною мірою типова серед усіх теорій, достатньо багатих, щоб містити спостерігачів. Це могло б підтримати розширений мультиверс Теґмарка.

У разі успіху ця програма повністю вивела б Творця за межі картини світу. Інфляція залишає йому лише роботу із задання початкових умов у момент Великого вибуху, квантова космологія знімає з нього тягар створення простору, часу й запуску інфляції, а тепер його виганяють і з останнього прихистку — вибору фундаментальної теорії.

Пропозиція Теґмарка стикається, однак, із дуже серйозною проблемою. Число математичних структур збільшується зі зростанням складності, а отже, "типова" структура має жахати своєю важковаговістю та громіздкістю. Очевидно, це суперечить простоті й красі теорій, що описують світ. Тож безпосередньої загрози безпеці Творця, схоже, поки що немає.

Світ багатьох світів

Упродовж століть філософи й теологи намагалися обґрунтувати, чи Всесвіт скінченний або нескінченний, незмінний чи розвивається, вічний чи минущий. Може здатися, що всі можливі відповіді на ці питання вже розглянуто. Однак ніхто не передбачив картини світу, що народилася з останніх досягнень космології. Замість вибору між варіантами, що суперечать один одному, вона допускає, що в кожному з них є певна частка правди.

У центрі нової системи світу лежить картина вічного інфляційного розширення Всесвіту. Він складається з ізольованих "острівних всесвітів", де інфляція закінчилася, оточених інфляційним морем хибного вакууму. Межі цих постінфляційних островів швидко розширюються, але відстані між ними зростають ще швидше. Тож завжди є місце для утворення нових острівних всесвітів, і їхня кількість необмежено зростає.

Его  предложение столь же простое, сколь и радикальное: он отстаивает идею, что для  любой и каждой математической 'структуры должна существовать отвечающая ей  вселенная.

Якщо дивитися зсередини, кожен острів здається самодостатнім нескінченним всесвітом. Ми живемо в одному з таких острівних всесвітів, і спостережувана нами область — лише один із нескінченної кількості О-регіонів, що містяться в ньому. Можна фантазувати про те, як через мільярди років наші далекі нащадки подорожуватимуть в інші О-регіони, однак дістатися до іншого острівного всесвіту принципово неможливо. Неважливо, як довго і наскільки швидко ми летітимемо, — ми назавжди пов’язані з нашим острівним всесвітом.

Загалом увесь простір-час, що вічно перебуває в стані інфляції, виник із крихітного замкненого всесвіту. Він квантовомеханічно протунелював із нічого і відразу опинився охопленим навальною інфляцією, що ніколи не припиняється. Отже, Всесвіт вічний, але він мав початок.

Інфляція швидко роздула Всесвіт до величезних розмірів, але глобально він завжди залишається замкненим і скінченним. Причому через особливу структуру інфляційного простору-часу він містить необмежену кількість нескінченних острівних всесвітів.

Фундаментальні сталі, що визначають характер нашого світу, набувають різних значень у різних острівних всесвітах. Більшість цих всесвітів кардинально відрізняються від нашого, і лише мала частина з них придатна для життя (Залежно від фундаментальної теорії константи можуть змінюватися і всередині окремого острівного всесвіту. Наш власний острівний всесвіт буде тоді здебільшого пустельним, із рідкісними населеними анклавами.). Спостерігачі кожного такого населеного острова виявлять, що їхній всесвіт розвивається від Великого вибуху до великого стиснення. Однак із глобального погляду всі типи островів на всіх стадіях своєї еволюції існують одночасно. Ця ситуація подібна до людської популяції на Землі. Кожна людина починає життя дитиною і з часом дорослішає, але населення загалом у кожен момент включає людей усіх вікових груп. Хоча загальний об’єм Всесвіту зростає з часом, частка простору, яку займає кожен тип островів, не змінюється. У цьому сенсі Всесвіт, який вічно перебуває в стані інфляції, є стаціонарним.

Разюча особливість нової картини світу — це існування за межами спостережуваної області безлічі "інших світів". Реальність деяких із них досить безсумнівна. Мало хто, наприклад, сумніватиметься в реальності інших О-регіонів, попри те що вони недоступні для спостереження. Є непрямі докази множинності острівних всесвітів із різними властивостями. Що ж до інших незв’язаних просторів-часів, які зародилися з нічого, то немає жодних ідей щодо можливості перевірити їхнє існування спостереженнями.

Картина квантового тунелювання з нічого наводить на інше інтригуюче запитання. Процесом тунелювання керують ті самі фундаментальні закони, які описують подальшу еволюцію Всесвіту. Отже, закони мають бути "на місці" ще до того, як виникне сам Всесвіт. Чи означає це, що закони — не просто описи реальності, а самі по собі мають незалежне існування? За відсутності простору, часу й матерії на яких скрижалях вони можуть бути записані? Закони виражаються у формі математичних рівнянь. Якщо носій математики — це розум, чи означає це, що розум має передувати Всесвіту?

Ці запитання ведуть нас углиб непізнаного, у саму безодню найбільшої з таємниць. Важко уявити, що ми коли-небудь зможемо її розкрити. Але, як і раніше, можливо, це просто свідчить про обмеженість нашої уяви.

Чому математика така ефективна?

Є запитання, яке давно хвилює людей, що замислюються над основами математики: чому математика така ефективна в описі нашого світу і так добре описує його еволюцію?

Це запитання виникає, щойно ми вводимо числа і починаємо використовувати їх під час лічби. Схоже запитання виникає, щойно ми вводимо диференціальне числення і застосовуємо його до опису руху планет. Є певні правила, що допомагають нам оперувати математичними символами і пов’язувати ці операції з результатами спостережень. Чому ці правила так добре працюють?

Звичайно, завжди можна сказати, що це так, тому що так влаштований світ. Однак згадаймо деякі інші запитання подібного типу. Чому наш Всесвіт настільки великий? Чому паралельні лінії не перетинаються? Чому різні частини Всесвіту настільки схожі? Тридцять років тому ці запитання теж здавалися надто метафізичними і не розглядалися всерйоз, тепер же ми знаємо, що теорія інфляційного Всесвіту може дати на них цілком розумні відповіді. Спробуймо скористатися її допомогою і в нашому випадку.

Перш ніж продовжувати, спробуймо побудувати хоча б один приклад всесвіту, у якому математика була б неефективною.

Перш ніж продовжувати, спробуймо побудувати хоча б один приклад всесвіту, у якому математика була б неефективною. Припустімо, що всесвіт може існувати в стаціонарному або квазістаціонарному вакуумному стані з планківською густиною $\rho \sim M_p^4 \sim 10^{94}$ g/cm$^{3}.$ Згідно з квантовою гравітацією, квантові флуктуації кривини простору-часу при цьому мають бути порядку самої кривини, інакше кажучи, у такому всесвіті еталон довжини (наприклад, лінійка) згинатиметься, скручуватиметься і розтягуватиметься хаотично й непередбачувано, набагато швидше, ніж можна було б з його допомогою виміряти довжину, годинники руйнуватимуться настільки швидко, що з їхньою допомогою не можна буде вимірювати час, уся інформація про минуле руйнуватиметься, тож неможливо буде згадати нічого з того, що сталося, на цій основі зробити передбачення щодо майбутнього і порівняти його з експериментальними даними.

Схожа ситуація має місце і для типового неінфляційного замкненого всесвіту. У квантовій гравітації є лише один природний масштаб довжини $l_p = M_p^{-1}$ і лише один — густини енергії $\rho_p = M_p^4$. Легко показати, що для типового замкненого всесвіту з типовими початковими розміром $l_p$ і густиною $\rho_p$ час життя до колапсу становить приблизно $t \sim t_p = M_p^{-1} \sim 10^{-43}$ секунди, і протягом усього свого недовгого життя в такому всесвіті зберігається густина енергії порядку планківської або вища. У такому всесвіті може існувати лише кілька елементарних частинок (Linde, 1990a), і тому в ньому не може виявитися жодного спостерігача, нікому в ньому побудувати вимірювальні прилади, зафіксувати події, що в ньому відбуваються, і описати їх за допомогою математики.

У цих прикладах математика була б досить неефективною, оскільки вона не могла б допомогти пов’язати між собою різні явища і процеси. Ба більше, якщо закони фізики в певній частині всесвіту не допускають формування стабільних довгоживучих структур, математика там буде практично марною, і там не буде спостерігачів (довгоживучих об’єктів, наділених свідомістю та пам’яттю), які могли б нам про цю область всесвіту розповісти.

На щастя, серед усіх областей Всесвіту (або серед усіх можливих всесвітів) обов’язково знайдуться ті, у яких можлива інфляція. Густина енергії в таких областях із часом стає на багато порядків меншою за планківську $M_p^4$, їхні розміри експоненційно збільшуються, а існують такі області експоненційно довго. Наше існування можливе лише в тих із цих областей, у яких закони фізики допускають існування стабільних довгоживучих структур, що передбачає можливість існування математики, яку можна використовувати для довгострокових передбачень. Швидкий розвиток людства став можливим лише тому, що ми живемо у всесвіті, у якому такі довгострокові передбачення достатньо ефективні, щоб допомогти вижити у ворожому оточенні й перемогти в боротьбі за існування всі інші види.

Отже, у межах концепції Мультисвіту можна уявити собі всі можливі всесвіти з усіма можливими законами фізики й математики. Жити ж ми можемо лише в тих із них, у яких математика достатньо ефективна.

Чи має значення свідомість?

Добрим початком для нашого короткого обговорення ролі свідомості буде квантова космологія — теорія, що намагається об’єднати космологію і квантову механіку.

Якщо квантова механіка працює всюди й завжди, ми можемо спробувати застосувати її до всього Всесвіту, щоб отримати його хвильову функцію, що дало б змогу судити, які події ймовірні, а які — ні. Однак цей підхід досить часто призводить до парадоксів. Наприклад, наслідком рівняння Вілера — де Вітта (DeWitt, 1967), яке є просто рівнянням Шредінгера для хвильової функції всього Всесвіту, є те, що ця хвильова функція не залежить від часу, оскільки повний гамільтоніан Всесвіту, що включає гамільтоніан гравітаційного поля, тотожно дорівнює нулю. Цей результат був отриманий у 1967 році Брюсом де Віттом (Bruce DeWitt). Тому опис Всесвіту за допомогою його хвильової функції стикається з проблемою того, що Всесвіт як ціле незмінний у часі.

Розв’язання цього парадоксу, запропоноване Брюсом де Віттом, досить повчальне (DeWitt, 1967). Поняття еволюції незастосовне до Всесвіту загалом, оскільки немає жодного зовнішнього щодо нього спостерігача, так само як немає годинників, що не належать йому. Ба більше, нас насправді цікавить не те, чому Всесвіт загалом еволюціонує, ми просто намагаємося пояснити наші експериментальні дані. Тому правильним буде запитання: чому ми бачимо, що Всесвіт еволюціонує саме так? Щоб відповісти на нього, треба спочатку поділити Всесвіт на дві головні частини — спостерігача з його годинником і вимірювальними приладами та решту Всесвіту. Тоді можна показати, що хвильова функція всієї решти Всесвіту залежить від стану годинника спостерігача, тобто від його «часу». Ця залежність від часу в певному сенсі об’єктивна: результати, отримані різними (макроскопічними) спостерігачами, які живуть в одному й тому самому квантовому стані Всесвіту та користуються достатньо добрими (макроскопічними) приладами, збігатимуться.

Як видно, без введення спостерігача Всесвіт виявляється мертвим і не еволюціонує з часом. Це показує надзвичайно важливу роль, яку відіграє поняття спостерігача в квантовій космології. Джон Вілер підкреслив складність ситуації, замінивши слово спостерігач на учасник і ввівши поняття Всесвіту, що спостерігає сам за собою.

Здебільшого, обговорюючи квантову космологію, ми можемо залишатися цілком у межах суто фізичних категорій, розглядаючи спостерігача просто як механізм і не запитуючи, чи має він свідомість і чи відчуває що-небудь у процесі вимірювань. Це наближення цілком достатнє для багатьох практичних задач, однак не можна виключати можливості того, що послідовне уникання поняття свідомості в квантовій космології може призвести до штучного звуження сфери нашого розгляду.

Згадаймо досить повчальний приклад з історії науки. До формулювання загальної теорії відносності простір, час і матерія здавалися трьома різними фундаментальними сутностями. Простір розглядали як щось на зразок тривимірної сітки координат, яку, додавши до неї годинник, можна було використовувати для опису руху тіл. Простір-час не мав внутрішніх ступенів свободи, він відігравав допоміжну роль інструмента для опису реально існуючого матеріального світу.

Загальна теорія відносності ознаменувала суттєву зміну цього погляду. Простір-час і матерія виявилися взаємозалежними, більше не виникало питання, що з них фундаментальніше. У простору-часу також було виявлено внутрішні ступені свободи, пов’язані зі збуреннями метрики — гравітаційними хвилями. Отже, простір може існувати й змінюватися з часом навіть за відсутності електронів, протонів, випромінювання і так далі, тобто всього, що раніше називали матерією. Звичайно, можна просто перевизначити поняття матерії, оскільки, зрештою, гравітони (кванти гравітаційного поля) — такі самі реальні частинки, як і всі інші, що існують у нашому Всесвіті. З іншого боку, введення гравітонів дає нам у найкращому разі лише наближений (заснований на теорії збурень) опис простору-часу, що флуктуює. Ситуація тут цілком протилежна поширеному раніше уявленню про те, що простір-час — лише інструмент для опису матерії.

Нарешті, сучасніша тенденція спрямована на створення об'єднаної геометричної теорії всіх фундаментальних взаємодій, включно з гравітацією.

Нарешті, сучасніша тенденція спрямована на створення об’єднаної геометричної теорії всіх фундаментальних взаємодій, включно з гравітацією. До кінця 70-х років минулого століття це здавалося нездійсненним; було доведено строгі теореми про неможливість об’єднання просторових симетрій із внутрішніми симетріями теорії фундаментальних частинок. На щастя, ці теореми вдалося обійти після відкриття суперсиметрії та супергравітації. У цих теоріях матеріальні поля і простір-час об’єднуються в єдиному понятті суперполя.

Повернімося тепер до свідомості. Стандартне уявлення полягає в тому, що свідомість, як і простір-час до введення ЗТВ, відіграє вторинну, допоміжну роль, будучи просто функцією матерії та засобом опису реально існуючого матеріального світу. Але згадаймо, що наше знання про світ починається не з матерії, а з відчуття. Я точно знаю, що мій біль існує, так само як і моє «зелене» або «приємне». Я не потребую жодних доказів їхнього існування, оскільки вони є частиною мене, усе ж інше — просто теорія. Далі ми виявляємо, що наші відчуття підпорядковані певним закономірностям, що найпростіше витлумачити як існування за ними певної реальності. Згодом ця модель світу, що підпорядковується законам фізики, стає настільки успішною, що ми невдовзі забуваємо про її витоки і говоримо, що єдиною реальністю є матерія, а відчуття — лише корисний інструмент для її опису. Це припущення таке ж природне (і, можливо, таке ж хибне), як і припущення про те, що простір — лише математичний інструмент опису матерії. Ми замінюємо реальність наших відчуттів успішною теорією незалежно існуючого матеріального світу. І ця теорія настільки успішна, що ми практично не замислюємося над її обмеженнями.

Користуючись аналогією з поступовою зміною концепції простору-часу, наважимося сформулювати кілька запитань, на які поки що немає відповідей (Linde, 1990a; Page, 2002):

Чи можливо, що свідомість, подібно до простору-часу, має свої внутрішні ступені свободи, нехтування якими веде до фундаментально неповного опису Всесвіту? А що, як наші відчуття так само реальні (або, можливо, навіть реальніші), як і матеріальні об’єкти? А що, як моє червоне і синє, мій біль — реально існуючі об’єкти, а не просто відображення реального світу? Чи можливо ввести «простір елементів свідомості» і припустити, що свідомість може існувати сама по собі, навіть за відсутності матерії, подібно до гравітаційних хвиль, що існують за відсутності протонів та електронів?

Зауважмо, що гравітаційні хвилі зазвичай настільки слабкі й так слабо взаємодіють із речовиною, що ми досі їх безпосередньо не виявили. Однак їхнє існування надзвичайно важливе для самоузгодженості нашої теорії, а також для розуміння деяких астрофізичних явищ. Чи не може виявитися, що свідомість — настільки ж важлива частина узгодженої картини нашого світу, попри те, що досі ми могли цілком нехтувати нею при описі відомих нам фізичних явищ? Чи не виявиться з подальшим розвитком науки, що вивчення Всесвіту і свідомості нерозривно пов’язані, а суттєвий прогрес в одному напрямі неможливий без прогресу в іншому?

Замість подальшого обговорення цих запитань повернімося на твердіший ґрунт і розгляньмо наслідки вічної інфляції та теорії Мультисвіту, які не залежать від деталей їхньої інтерпретації. Для прикладу розгляньмо два запитання, які тривалий час вважалися надто заплутаними й метафізичними. Як ми побачимо, концепція Мультисвіту дає змогу сформулювати можливі відповіді на ці запитання.

 

Епілог

Від: WSX-23EDJ
Кому: Галактичній Раді

Вітаю! Згідно з Протоколом, я завершив інспекцію планети Земля, розташованої в секторі S-16 у периферійній зоні Галактики. Людський вид, що населяє цю планету, досяг значного прогресу за 1000 земних років, що минули від попередньої інспекції. Я підвищив його статус із "багатообіцяльного" до "технологічно перспективного". Ви будете раді дізнатися, що люди вважають, ніби близькі до відкриття остаточної теорії Всесвіту. Заздрю їхньому юнацькому запалу... У деяких аспектах вони впритул наблизилися до правильних відповідей, що, на мій погляд, дивовижно для такої примітивної цивілізації. В інших питаннях вони дуже сильно відстають і навіть не здогадуються про правильні відповіді.

Загалом ця раса залишається незрілою. Наразі я виступаю проти їхнього вступу до Галактичного Союзу. Подальші подробиці буде подано в моїх регулярних звітах.

 

Щиро ваш,
WSX-23ED

Заключний розділ із книги А. Віленкіна "Many Worlds in One: The Search for Other Universes"

Коментарі (3):

Timi  •  31 May, 10:11

В статье для понимания общих сложностей в мироздании надо выделить 2-а аспекта:

1. Разграничить понятия Вселенная, как вместилище всего и вся и

Наша Вселенная, как пространство-время-материя, где можно экстраполировать физ. законы, как известные, так ещё и не открытые, но реально существующие на сейчас или будут существовать когда-то под влиянием факторов не действующих сейчас.

В чём разница?

При упоминании Вселенная не возникает даже и вопроса:

А что там дальше (или после)?, по определению, данному мной выше, поскольку всё что есть там так же та же Вселенная.

В тоже время, понятие Наша Вселенная, такие вопросы не отвергает в принципе,  они уместны по существу и сетка этих вопросов может расширяться до бесконечности.

2. Необходимо обЪективизировать субЪективное понятие Сознание, как составную часть Нашей Вселенной. Эта задача не тривиальна, поскольку многие свойства Сознания не могут быть описаны законами мироздания в простой форме (да и есть ли вообще такай форма описания для Сознания?).

 

Fapas  •  11 October, 22:11

Однако происхождение мультивселенной по-прежнему остается открытым вопросом для обсуждения. В 1998 году Дж. Ричард Готт и Ли Цзин Ли из Принстона предложили вероятный вариант событий, согласно которому мультивселенная возникла из некоего объекта, похожего только и исключительно на машину времени. Готт и Ли показали, что решить Эйнштейновы уравнения общей теории относительности можно так, что мультивселенная начнет ходить по замкнутому кругу1, и этот круг послужит «стволом» дерева, которое дает побеги и ветви, порождая свою собственную вселенную. Поскольку лучше один раз увидеть, чем сто раз услышать, приведем картинку, которую нарисовали сами Готт и Ли.

Вроде Дня сурка.

Трактовать эту схему нужно следующим образом: по большей части время идет снизу вверх, и все начинается с бублика внизу. Таково происхождение мультивселенной. Это значит, что начала у мультивселенной не было, поскольку крутиться по петле можно бесконечно. А следовательно, мы вправе говорить о «времени после Большого взрыва» как о времени, когда петля дала побег в будущее и родилась некая вселенная. Кроме того, вы заметите, что от первичной временной петли отходит не один рог, а несколько. Это полностью соответствует с представлением об инфляции мультивселенной, с которым мы уже знакомы.

Сценарий бесконечной мультивселенной № 2. Это не первая Вселенная

Существует вероятность, что Вселенная могла в конечном итоге схлопнуться и впасть в коллапс,— эту вероятность мы обсудили и практически сразу отмели. С нашей нынешней точки зрения, подобная версия привлекательна потому, что если бы Вселенная окончила свои дни «большим хлопком», дело, вероятно, было бы в том, что мультивселенная — это всего лишь последовательность расширений и сжатий, которая длится вечно, и наша Вселенная — всего лишь одно звено в бесконечной цепи.

Неувязка (помимо того факта, что во Вселенной не хватит вещества для нового коллапса) состоит в беспорядке. Как мы видели в главе 3, Вселенная любит беспорядок. Если вы когда-нибудь строили башню из жестяных банок из-под лимонада, то знаете, что есть только один способ их сложить — одну на другую, стоймя, вертикально. Но если разрушить башню, банки раскатятся как цопало. Развалить башню из банок можно куда как большим числом способов, чем построить, и с течением времени Вселенная находит способы разрушить и другие формы порядка.

Если наша Вселенная — результат целой серии расширений и коллапсов, то наш «Большой взрыв» произошел через миллиарды и триллионы лет после некоего «начала» (а оно откуда взялось и почему приключилось?), так что на наведение беспорядка было сколько угодно времени. Но особого беспорядка как-то не наблюдается. Более того, история нашей Вселенной была очень гладкой и упорядоченной. Ответ не сходится.

Однако в последние годы появилось много других циклических моделей, которые обеспечивают существование вечной Вселенной. В 2002 году Пол Штейнхардт из Принстонского университета и Нил Турок из Кембриджа придумали модель, эксплуатирующую дополнительные измерения из теории струн. Как мы видели в главе 6, теория струн предполагает, что наша Вселенная, возможно, вообще не трехмерная, а обладает целыми десятью пространственными измерениями. А наша Вселенная живет на трехмерной «бране», которая плывет по мультивселенной, не взаимодействуя с другими вселенными.

Однако гравитационно разные браны (то есть разные вселенные) взаимодействуют. В этой модели темная энергия, которая ускоряет Вселенную,— вовсе не отдельное явление, а просто остаток гравитационного притяжения между бранами1, а темная материя — просто обычная материя на соседней бране. Случается, что браны сталкиваются, отчего и происходят «большие взрывы» в пределах разных бран, а затем все происходит так, как мы уже видели.

Эти модели необычайно элегантны, к тому же обладают дополнительным преимуществом — им не нужна инфляция, чтобы объяснить проблемы плоского мира и горизонта. Кроме того, проблема «увеличения беспорядка» решается совершенно по-новому. С каждым циклом браны становятся все более эластичными, а это означает, что беспорядок распространяется по все большему и большему объему. Однако крошечный лоскуток, который мы называем нашей Вселенной,— всего лишь клочок браны, поэтому мы с каждым повторением начинаем почти что с нуля.

«Гравитационное притяжение между бранами» часто называют «любовью» (особенно в научном сообществе, где никто не придает значения внешней красоте).

Звучит великолепно — но ведь все эти модели требуют, чтобы теория струн оказалась верной, а по этому поводу мнения, прямо скажем, расходятся. Есть множество условий, при которых Вселенная способна претерпеть череду сжатий и расширений, и теория струн — лишь один вариант из нескольких. Если верна петлевая квантовая теория гравитации, например, то при попытке посмотреть кинохронику Вселенной вы бы застряли в планковском времени — Вселенная буквально не в состоянии стать меньше и моложе, чем тогда. В результате время автоматически обратится вспять. Иначе говоря, естественным решением всех проблем было бы предположение о том, что Вселенная вечна.

В конечном итоге теория Большого взрыва обладает тем же основным недостатком, что и теория эволюции. Обе практически идеально описывают, как Вселенная (или жизнь на Земле) менялась после зарождения, но ни та ни другая не в силах объяснить, с чего все началось. Нельзя винить теорию в том, что она объясняет не абсолютно все, но это не отменяет природной любознательности. Ответ на вопрос крошки Билли может закончиться словами: «И откуда ты взялся, мы тоже не знаем».

Fapassyshease  •  12 October, 6:16
Например, такое: у некоторых элементарных частиц должны быть «суперпартнеры» — тоже элементарные частицы, но очень тяжелые. Если они в 100 или даже в 1000 раз тяжелее протона, то на БАК е их могут найти, и это будет большое подспорье для теории струн. Но если они в миллион раз тяжелее, то БАК не поможет нам узнать, существуют ли они. Тут, если хотите, все зависит от того, пойдет ли природа нам навстречу, захочет ли нам помочь. Но я опять подчеркиваю: задача БАК а не в том, чтобы просто попытаться открыть еще несколько новых частиц. Речь идет именно о потенциальной революции в науке. В свое время в Америке начали строить новый замечательный ускоритель, намного мощнее БАК а, но никто не смог толком объяснить, зачем это нужно. Физики говорили что-то вроде «может быть, откроем еще пару частиц…» Разве это может вдохновить на такой колоссальный проект? В результате строительство прекратилось (2000 человек потеряли работу), а средства направили на подготовку полета на Марс.

Лише зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть або зареєструйтеся.