Найсерйозніша критика антропного принципу пов'язана з тим, що він не дає жодних передбачень, які можна перевірити. Увесь його зміст зводиться до того, що ми можемо спостерігати лише такі значення сталих, які допускають існування спостерігачів. Це твердження важко вважати передбаченням, оскільки воно гарантовано істинне. Питання в тому, чи можемо ми запропонувати щось краще? Чи можна отримати з антропних міркувань якісь нетривіальні передбачення?
Я вважаю себе пересічною людиною, за винятком того факту, що я вважаю себе пересічною людиною.
Мішель Монтень (1533-1592)
Дзвоноподібна крива
Якщо величини, які я збираюся виміряти, можуть випадковим чином набувати значень у широкому діапазоні, то мені не вдасться впевнено передбачити результати вимірювань. Але я можу принаймні зробити статистичне передбачення. Припустімо, я хочу передбачити зріст першої зустрічної людини на вулиці. Згідно з "Книгою рекордів Гіннесса", найвищою людиною в історії медицини був американець Роберт Першинг Ведлоу, чий зріст становив 2,72 метра. Найнижча доросла людина, індієць Гал Мохаммед, мав зріст 57 сантиметрів. Щоб бути впевненим в успіху, мені слід передбачити, що зріст першої зустрічної людини буде десь між цими крайніми значеннями. Якщо тільки рекорди Гіннесса не буде побито, це передбачення гарантовано виявиться правильним.
Щоб зробити змістовніше передбачення, мені слід вивчити статистичні дані про зріст жителів Сполучених Штатів. Розподіл за зростом описується дзвоноподібною кривою, зображеною на рисунку 14.1, з медіаною 1,77 метра (50% людей нижчі й 50% — вищі за це значення). Навряд чи перша зустрічна людина виявиться велетнем або карликом, тому я можу очікувати, що її зріст буде десь поблизу середини розподілу. Щоб зробити передбачення визначенішим, я можу припустити, що вона не належатиме ні до 2,5% найнижчих, ні до 2,5% найвищих американців. Решта 95% мають зріст від 1,63 до 1,90 метра. Якщо я передбачу, що зріст зустрічної людини буде в цьому діапазоні, а потім багаторазово проведу експеримент, можна очікувати, що в 95% випадків я матиму рацію. Це називається передбаченням із точністю 95%.
Щоб зробити передбачення з точністю 99%, мені слід відкинути по 0,5% з обох кінців розподілу. Що вища точність, то менші мої шанси помилитися, але передбачуваний діапазон зросту стає дедалі ширшим, а саме передбачення — дедалі менш цікавим.
Чи можна застосувати аналогічний метод до передбачення фундаментальних сталих? Я намагався знайти відповідь на це запитання влітку 1994 року, коли гостював у мого друга Тібо Дамура (Thibault Damour) у французькому Інституті вищих наукових досліджень. Інститут розташований у невеликому селищі Бюр-сюр-Іветт (Bures sur Yvette) за 30 хвилин їзди поїздом від Парижа. Мені подобаються французька провінція, французьке вино і — попри всю її калорійність — французька кухня. Відомий російський фізик Лев Ландау часто говорив, що один келих спиртного вбиває його натхнення на тиждень. На щастя, це не мій випадок. Увечері, натхненний чудовою вечерею, я прогулювався луками вздовж берегів річки Іветт, а мої думки поступово повернулися до проблеми антропних передбачень.
Припустімо, що фундаментальна стала, назвімо її X, змінюється від однієї ділянки Всесвіту до іншої. У деяких ділянках присутність спостерігачів неможлива, а в інших вони можуть існувати, і значення X буде виміряно. Припустімо також, що якесь Статистичне бюро Всесвіту збирає та публікує результати цих вимірювань. Розподіл значень, виміряних різними спостерігачами, найімовірніше, матиме дзвоноподібну форму — подібну до тієї, що на
рисунку 14.1. Тоді ми можемо відкинути по 2,5% з обох кінців розподілу й передбачити значення X з точністю 95%.
Який сенс може мати таке передбачення? Якщо ми випадковим чином помістимо спостерігача у Всесвіт, виявлене ним значення X перебуватиме в передбаченому інтервалі в 95% випадків. На жаль, ми не можемо перевірити такого передбачення, оскільки всі ділянки з різними значеннями X перебувають далеко за горизонтом. Ми можемо виміряти X лише в нашій локальній ділянці. Але ми все ж можемо вважати своє положення випадковим. Ми — лише одна з багатьох цивілізацій, розкиданих по Всесвіту. Апріорі в нас немає підстав вважати, що значення X у нашій ділянці дуже рідкісне, інакше кажучи, особливе порівняно зі значеннями, виміряними іншими спостерігачами. Звідси ми можемо з точністю 95% передбачити, що наші вимірювання дадуть значення у вказаному діапазоні. Для цього підходу ключову роль відіграє припущення про нашу невинятковість; я називаю його "принципом пересічності".
Деякі мої колеги заперечують проти такої назви. Натомість вони пропонують говорити про "принцип демократії". Звичайно, ніхто не хоче бути пересічним, але це слово виражає ностальгію за тими часами, коли люди перебували в центрі світу. Так спокусливо думати, що ми особливі, але в космології припущення про нашу пересічність знову і знову виявляється дуже плідною гіпотезою.
Такі самі міркування можна застосувати й до передбачення зросту людей. Уявіть на мить, що ви не знаєте власного зросту. Тоді, щоб передбачити його, ви можете скористатися статистичними даними для своєї країни та статі. Якщо, наприклад, ви дорослий чоловік, який живе у США, і у вас немає підстав вважати себе незвично високим чи низьким, то з 95-процентною впевненістю ви можете вважати, що ваш зріст лежить у межах від 1,63 до 1,90 метра.
Пізніше я дізнався, що схожі ідеї вже висловлювали філософ Джон Леслі (John Leslie) та — незалежно від нього — принстонський астрофізик Річард Ґотт (Richard Gott). Їх цікавило головним чином передбачення тривалості існування людського роду. Вони доводили, що людство навряд чи проіснує набагато довше, ніж уже існує, оскільки в іншому разі ми перебували б на диво близько до початку нашої історії. Це так званий "аргумент судного дня". Він походить від Брендона Картера, автора антропного принципу, який виклав цей аргумент у своїй лекції 1983 року, але ніколи не публікував його друком (схоже, Картерові й без того вистачало спірних ідей). Ґотт також використав аналогічне міркування для передбачення падіння Берлінського муру та тривалості існування британського журналу Nature, де він опублікував свою першу статтю на цю тему. Останнє передбачення про те, що Nature виходитиме до 68оо року, поки що залишається неперевіреним.
Якщо ми маємо статистичний розподіл фундаментальних сталих, виміряних іншими спостерігачами, то можемо, спираючись на принцип пересічності, зробити передбачення із заданим рівнем надійності. Але звідки ми візьмемо цей розподіл? Замість даних Статистичного бюро Всесвіту ми можемо використати результати теоретичних розрахунків. Статистичний розподіл неможливо дізнатися без теорії, що описує мультивсесвіт зі змінними константами. Нині найкращий кандидат на роль такої теорії — теорія вічної інфляції. Як уже йшлося в попередньому розділі, квантові процеси в просторі-часі, що інфлює, породжують безліч доменів з усіма можливими значеннями сталих. Ми можемо спробувати розрахувати розподіл констант на основі теорії вічної інфляції, а потім — хто знає! — зіставити результати з експериментальними даними. Так відкривається захоплива перспектива попри все зробити вічну інфляцію об’єктом перевірки спостереженнями. Звичайно, я не міг змарнувати такої нагоди.
Підрахунок спостерігачів
Розгляньмо великий об’єм простору — настільки великий, що він охоплює області з усіма можливими значеннями констант. Деякі з цих областей густо заселені розумними спостерігачами. Інші, менш сприятливі для життя, більші за об’ємом, але при цьому малонаселені. Більшу частину об’єму займатимуть величезні безлюдні домени, де спостерігачів бути не може.
Кількість спостерігачів, які виявлять певні значення констант, визначається двома коефіцієнтами: об’ємом тих областей, де константи мають зазначені значення (наприклад, у кубічних світлових роках), і кількістю спостерігачів на один кубічний світловий рік. Частку об’єму можна визначити на основі теорії інфляції в поєднанні з моделлю фізики елементарних частинок для змінних констант (такою як модель скалярного поля для космологічної сталої). Але другий коефіцієнт, густина спостерігачів, викликає значно більше труднощів. Ми дуже мало знаємо про походження життя, не кажучи вже про розум. Як же тоді ми можемо сподіватися визначити кількість спостерігачів?
Порятунком може стати той факт, що деякі константи не впливають безпосередньо на фізику й хімію життя. Як приклади можна навести космологічну сталу, масу нейтрино та параметр, який зазвичай позначають Q і який характеризує величину первинних збурень густини. Зміни таких нейтральних щодо життя констант можуть вплинути на утворення галактик, але не на шанси розвитку життя в конкретній галактиці. Натомість такі константи, як маса електрона або ньютонівська гравітаційна стала, безпосередньо впливають на життєві процеси. Наше незнання щодо життя й розуму можна вилучити з розгляду, якщо ми зосередимося на тих областях, де константи, що впливають на життя, мають такі самі значення, як і в наших околицях, а відрізняються лише значення біонейтральних констант. Усі галактики в таких областях міститимуть приблизно однакову кількість спостерігачів, тож їхня густина буде просто пропорційна густині галактик.
Отже, стратегія полягає в обмеженні аналізу біонейтральними константами. Тоді проблема зводиться до обчислення кількості галактик на одиницю об’єму простору — добре дослідженої астрофізичної задачі. Результат цих розрахунків разом із коефіцієнтом об’єму, виведеним із теорії інфляції, якраз і дасть нам потрібний статистичний розподіл.
Наступ на космологічну сталу
Поки я розмірковував про спостерігачів у далеких доменах з іншими фундаментальними сталими, було важко повірити, що рівняння, які я писав у своєму блокноті, мають стосунок до чогось реального. Але, залишивши це питання осторонь, я сміливо рушив уперед: я хотів зрозуміти, чи може принцип пересічності пролити хоч якесь світло на проблему космологічної сталої.
Перший крок уже зробив Стівен Вайнберг. Він вивчив, як космологічна стала впливає на утворення галактик, і встановив антропну межу для цієї константи: значення, вище якого енергія вакууму почне домінувати у Всесвіті надто швидко, не даючи галактикам утворитися. Ба більше, як я вже зазначав, Вайнберг вивів зі свого аналізу передбачення. Якщо між нулем і антропною межею ми виберемо довільне значення, воно навряд чи буде набагато меншим за цю межу — з тієї самої причини, з якої перша зустрічна людина навряд чи виявиться карликом. Таким чином, Вайнберг стверджував, що значення космологічної сталої в нашій частині Всесвіту має бути порівнянним з антропною межею. (Антропна межа, отримана Вайнбергом, була надто великою — приблизно в 500 разів вищою за середню густину речовини у Всесвіті. У середині 1990-х дані спостережень уже свідчили про те, що в нашій області простору космологічна стала майже в 50 разів менша. Крім того, визначення межі Вайнберга ґрунтувалося на даних про найвіддаленіші галактики, відомі наприкінці 1980-х. На сьогодні відкрито ще віддаленіші галактики, і відповідна межа була б у 4000 разів більшою за середню густину речовини.)
Хоча ці міркування звучать переконливо, я маю зробити деякі застереження. В областях, де космологічна стала порівнянна з антропною межею, утворення галактик малоймовірне, а густина спостерігачів дуже низька. Більшість спостерігачів опиняться в областях, багатих на галактики, де космологічна стала помітно нижча за межу і досить мала, щоб почати домінувати у Всесвіті лише після того, як процес формування галактик буде більш-менш завершений. Принцип пересічності говорить, що ми, найімовірніше, виявимо, що опинилися саме серед цих спостерігачів.
Я приблизно прикинув, що космологічна стала, виміряна типовим спостерігачем, не повинна помітно — більш ніж у 10 разів — перевищувати середню густину речовини. Набагато менші значення також малоймовірні — так само як зустріч із карликом. Цей аналіз я опублікував 1995 року, передбачивши, що в нашому регіоні ми маємо отримати значення приблизно в десять разів більше за густину речовини. Ретельніші розрахунки, також засновані на принципі пересічності, пізніше виконали оксфордський астрофізик Джордж Ефстатіу (George Efstathiou) та Стівен Вайнберг, до яких тепер приєдналися Г’юго Мартел (Hugo Martel) і Пол Шапіро (Paul Shapiro). Вони дійшли аналогічних висновків.
Я був надзвичайно натхненний можливістю перетворити антропні міркування на передбачення, які можна перевірити. Але лише дуже небагато людей поділяли мій ентузіазм. Провідний фахівець із теорії струн Джозеф Полчинскі (Goseph Polchinski) якось сказав (про це мені розповів Шон Керролл (Sean Carroll) із Чиказького університету), що покине фізику, якщо буде відкрито ненульове значення космологічної сталої. Полчинскі розумів, що єдине пояснення малої космологічної сталої — антропне, і він просто не міг змиритися з цією думкою. Відповіддю на мої доповіді про антропні передбачення часто була напружена тиша. Після одного з виступів один видатний принстонський космолог підвівся і сказав: "Якщо хтось хоче працювати над антропним принципом — нехай працює". Тон цього зауваження не залишав сумнівів у тому, що такі люди марно витрачають час.
Рятівні наднові
Як я вже згадував у попередніх розділах, перша публікація даних про ненульове значення космологічної сталої стала справжнім шоком для більшості фізиків. Результати ґрунтувалися на вивченні вибухів далеких наднових особливого виду — так званих наднових типу 1а.
Вважається, що ці гігантські вибухи відбуваються в подвійних зоряних системах, які складаються з активної зорі та білого карлика — компактного залишку зорі, що вичерпала своє ядерне паливо. Одиночний білий карлик має повільно згасати, але за наявності компаньйона його життя може закінчитися грандіозним феєрверком. Він має захоплювати частину газу, який викидає зоря-компаньйон, так що його маса неухильно зростатиме. Тим часом існує максимальна маса, яку може мати білий карлик, — так звана межа Чандрасекара, — за якою гравітація спричиняє колапс, що призводить до колосального термоядерного вибуху. Саме його ми й спостерігаємо як наднову типу 1а.
На небі з’являється яскрава точка — на піку свого блиску наднова може світити як 4 мільярди зір. У галактиці на кшталт нашої наднові типу 1а спалахують приблизно один раз на 300 років. Щоб зафіксувати десятки таких вибухів, астрономи кілька років стежили за тисячами галактик. Але їхні зусилля були винагороджені. Наднові типу 1а дуже близькі до давньої мрії астрономів про стандартну свічку — клас космічних об’єктів, які мають точно однакову потужність випромінювання. Відстані до стандартних свічок можна визначити за їхнім видимим блиском — так само, як відстань до 100-ватної лампочки визначається за створюваною нею освітленістю. Без таких чарівних об’єктів визначення відстаней в астрономії стає гнітюче складним завданням.
Наднові типу 1а мають майже однакову потужність, оскільки білі карлики, що вибухають, мають однакову масу, рівну межі Чандрасекара|. Знаючи цю потужність, можна визначити відстань до наднової, а якщо нам відома відстань, то легко знайти й час вибуху — просто підрахувавши, за який час світло подолає цю дистанцію. Крім того, для визначення швидкості, з якою в той час розширювався Всесвіт, можна використати почервоніння, або доплерівське зміщення світла. Таким чином, аналізуючи світло далеких наднових, можна з’ясувати історію космологічного розширення.
Цей метод удосконалили дві конкуруючі групи астрономів, одна з яких називалася Supernova Cosmology Project, а друга — High-Z1 Supernova Search Team. Ці дві групи змагалися у визначенні темпів уповільнення космологічного розширення під дією гравітації. Але виявили вони дещо зовсім інше. У 1998 році команда High-Z повідомила, що замість уповільнення впевнено спостерігає прискорення розширення Всесвіту протягом останніх приблизно п’яти мільярдів років. Щоб зробити таку заяву, потрібна була певна сміливість, оскільки прискорене розширення було однозначною ознакою космологічної сталої. Коли одного з керівників групи, Браяна Шмідта (Brian Schmidt), попросили висловити своє ставлення до цього результату, він відповів: "Щось середнє між здивуванням і жахом".
Кілька місяців по тому команда Supernova Cosmology Project повідомила про дуже схожі результати. Як висловився керівник цієї групи Сол Перлмуттер (Saul Perlmutter), результати двох команд перебували "у відчайдушній згоді".
Відкриття породило у фізичній спільноті справжню вибухову хвилю. Дехто просто відмовлявся вірити отриманим результатам. Слава Муханов запропонував мені побитися об заклад на пляшку бордо, що свідчення існування космологічної сталої невдовзі безслідно зникнуть. Коли зрештою Муханов виставив пляшку, ми разом насолодилися вином, і, схоже, наявність космологічної сталої не вплинула на його букет.
Було також припущення, що на яскравість наднових можуть впливати чинники, відмінні від відстані. Наприклад, якби світло розсіювалося частинками пилу в міжгалактичному просторі, наднові виглядали б тьмянішими, вводячи нас в оману і змушуючи думати, що вони розташовані далі, ніж насправді. Ці сумніви розвіяв за кілька років Адам Рісс (Adam Riess) з Інституту космічного телескопа в Балтиморі, який вивчав найвіддаленішу відому на той момент наднову — SN 1997гг. Якби ослаблення було спричинене пилом, що екранує світло, ефект лише зростав би з відстанню. Але ця наднова була яскравішою, а не тьмянішою, ніж мала б бути у "граничному" Всесвіті, який не прискорюється і не уповільнюється. Пояснення полягало в тому, що вона вибухнула через 3 мільярди років після Великого вибуху, в епоху, коли енергія вакууму ще не домінувала і прискорене розширення не почалося.
У міру того як свідчення на користь прискореного розширення ставали дедалі переконливішими, космологи починали розуміти, що з певного погляду повернення космологічної сталої — не така вже й погана річ. По-перше, вона забезпечує відсутню масу, роблячи загальну густину Всесвіту рівною критичній. А по-друге, вона розв’язує давню проблему невідповідності космічних віків (Тут термін "Всесвіт" використовується в значенні "видимий Всесвіт", а "вік Всесвіту" — у значенні "час, що минув від моменту Великого вибуху в нашій області простору".). Вік Всесвіту, обчислений без космологічної сталої, виявлявся меншим за вік найстаріших зір. Якщо ж космологічне розширення прискорюється, отже, у минулому воно відбувалося повільніше, і Всесвіту знадобилося більше часу, щоб розширитися до свого нинішнього розміру. Космологічна стала робить Всесвіт старшим, усуваючи невідповідність віків.
Отже, лише за кілька років після відкриття космологічного розширення вже було важко уявити, як ми взагалі могли без нього жити. І сьогодні дебати перемістилися до питання про те, чим же воно є.
Пояснення збігу
Спостережене значення густини енергії вакууму — приблизно втричі більше за середню густину речовини — у першому наближенні відповідало значенням, які трьома роками раніше були передбачені на основі принципу посередності. Зазвичай фізики вважають успішні передбачення вагомим аргументом на користь теорії. Але цього разу вони не поспішали визнавати антропну аргументацію.У перші роки після відкриття багато фізиків докладали неймовірних зусиль, намагаючись пояснити прискорене розширення без звернення до антропних аргументів. Найпопулярнішою серед цих спроб була модель квінтесенції, розроблена Полом Стейнхардтом (Paul Steinhardt) з колегами.
Ідея квінтесенції полягає в тому, що енергія вакууму не є сталою, а поступово зменшується з розширенням Всесвіту. Нині вона така мала тому, що Всесвіт дуже старий. Точніше кажучи, квінтесенція — це скалярне поле, енергетичний ландшафт якого наче спеціально спроєктований для швидкісного лижного спуску (рис. 14.3). Припускається, що в ранньому Всесвіті поле було високо на пагорбі, але до теперішнього часу скотилося вниз, що відповідає низькій густині енергії вакууму.
Скалярне поле
Недолік цієї моделі полягає в тому, що вона не розв’язує загадки збігу — чому сучасна густина енергії вакууму виявилася порівнянною з густиною речовини. Форму енергетичного пагорба можна підібрати так, щоб це сталося, але це буде простим припасуванням, а не поясненням даних.
З іншого боку, антропний підхід пропонує природне розв’язання. Згідно з принципом посередності, більшість спостерігачів живе в таких областях, де густина матерії зрівнялася з космологічною сталою якраз поблизу епохи утворення галактик. Формування гігантських спіральних галактик, подібних до нашої, завершилося у відносно недавньому космологічному минулому — приблизно через кілька мільярдів років після Великого вибуху. Відтоді густина речовини стала нижчою, ніж густина вакууму, але ненабагато (у нашій області — приблизно втричі).
Попри численні спроби, ніякого іншого способу правдоподібно пояснити цей збіг запропоновано не було. Поступово колективна свідомість фізиків стала звикати до думки, що антропна картина світу може закріпитися надовго.
За і проти
Неважко зрозуміти, чому багато фізиків не хочуть миритися з антропним поясненням. Стандарти точності у фізиці дуже високі, можна сказати, необмежені. Вражаючий приклад дає обчислення магнітного моменту електрона. Електрон можна розглядати як крихітний магніт. Його сила характеризується магнітним моментом, який уперше обчислив Поль Дірак у 1930-х роках. Результат дуже точно узгоджувався з експериментом, але фізики невдовзі зрозуміли, що існує невелика поправка до діраківського значення, спричинена квантовими флуктуаціями вакууму. У результаті почалися перегони між теоретиками, які виконували дедалі точніші розрахунки, та експериментаторами, які вимірювали магнітний момент із дедалі вищою точністю. Найновіший результат вимірювань дає для поправкового множника значення 1,001159652188 з похибкою в останній цифрі. Теоретичне значення ще точніше. Дивовижно, що згода між цими двома величинами спостерігається до 11-го знака після коми. Насправді, якби такої згоди не було, хай навіть розбіжність спостерігалася б лише в 11-му знаку, це стало б сигналом тривоги, який вказував би на прогалину в нашому розумінні електрона.
Антропні передбачення не такі. Найбільше, на що ми можемо сподіватися, — це обчислити дзвоноподібну статистичну криву. Але навіть якщо розрахувати її дуже точно, ми зможемо передбачити лише діапазон, у який значення потрапить із заданою ймовірністю. Подальше вдосконалення обчислень не приведе до вражаючого підвищення точності передбачень. Якщо спостережувана величина потрапить у передбачений інтервал, усе одно ще надовго залишаться сумніви, чи не сталося це внаслідок чисто випадкового збігу. У разі ж промаху можна припустити, що теорія все ж правильна, просто нам довелося опинитися серед небагатьох спостерігачів у хвостах дзвоноподібної кривої.
Не дивно, що, стоячи перед таким вибором, фізики не поспішають відмовлятися від своєї старої парадигми на користь антропної селекції. Але природа вже зробила свій вибір. Ми лише з’ясували, яким же він був. Якщо фундаментальні сталі змінюються від однієї частини Всесвіту до іншої, то, подобається нам це чи ні, найкраще, що можна зробити, — це дати статистичне передбачення на основі принципу посередності.
Спостережуване значення космологічної сталої — вагомий аргумент на користь існування справді колосального мультивсесвіту. Воно потрапляє в діапазон значень, передбачений з антропних міркувань, а правдоподібних альтернатив, мабуть, немає. Звичайно, це свідчення на користь мультивсесвіту — непряме і завжди залишиться таким. Ця справа побудована на непрямих доказах, і в ній не передбачається заслуховувати свідків-очевидців чи вивчати знаряддя злочину. Але якщо за певного везіння ми зробимо ще кілька вдалих передбачень, то зможемо вважати справу розкритою за відсутності обґрунтованих сумнівів.
Уривок із книги А. Віленкіна "Many Worlds in One: The Search for Other Universes"
Лише зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть або зареєструйтеся.
Коментарі (8):
Если Вселенная, по определению, вмещает всю совокупность сущего, можно ли вообще говорить о самой возможности существования многих вселенных? Одним из возможных ответов может стать так называемая «множественность вероятностных миров», предсказываемая квантовой механикой: в частности, можно обратиться к опыту, свидетельствующему о полной непредсказуемости того, через какое из двух равновеликих отверстий квантовая частица проникнет в «камеру-обскуру» при эксперименте по исследованию интерференции — именно благодаря этому на задней стенке камеры образуются известные интерференционные полосы Фраунгофера. Чтобы хоть как-то логически обосновать результаты наблюдения, некоторые физики-теоретики предложили единственное, по их мнению, разумное объяснение происходящего: при каждом разовом «взаимодействии» вселенная распадается надвое и образуется две буквально неразличимые копии мира.
Если так, то одновременно существует неизмеримо большое количество подобных «слепков» вселенной, образовавшихся в результате неисчислимого множества подобных взаимодействий с дуальным исходом, причем на макроскопическом уровне все эти вселенные существуют независимо друг от друга, однако они по-прежнему могут «сообщаться» посредством взаимодействий на квантовом уровне. Английский астроном Мартин Рис (Martin Rees, р. 1942) ввел по этому случаю термин «мультивселенная» — то есть это вселенная, объединяющая в себе все неисчислимое множество вероятных миров.Концепция множественной вселенной дает нам естественное объяснение слабого антропного принципа. Можно, конечно, задаваться вопросом, почему в нашей Вселенной создались условия, благоприятствовавшие зарождению разумной жизни. Но гораздо проще принять, что среди бесконечного числа вселенных должно быть немалое число таких, где возможна органическая жизнь. Так стоит ли удивляться, что одна из этих вселенных, как Машеньке в сказке о трех медведях миска с Мишуткиной кашей, пришлась нам в самый раз?
Эверетт выдвинул гипотезу для объяснения некоторых экстравагантных свойств квантового мира - например, того факта, что элементарная частица может, теоретически говоря, находиться сразу во многих местах пространства (с разной вероятностью в каждом из них), меж тем как измерение обнаруживает ее только в каком-то одном. В то время как Бор и другие представители так называемой Копенгагенской школы утверждали, что в момент измерения частица "мгновенно стягивается" в это место благодаря воздействию измерительного прибора, Эверетт высказал мысль, что каждая элементарная частица является в действительности совокупностью множества идентичных частиц - сегодня мы бы сказали "клонов" - в том смысле, что она одновременно принадлежит множеству параллельных вселенных, в каждой из которых находится на каком-то из мест; а в момент измерения, то есть фиксации частицы в данном месте, воздействие измерительного прибора "выделяет" из всего этого множества вселенных, то есть делает реальной какую-то одну, в которой исследуемая частица обнаруживается там, где она именно в этой Вселенной. Конечно, мысль о множестве параллельных вселенных может показаться чересчур фантастичной. Напомним, однако, что толкование "копенгагенцев" фантастично почти в той же мере, хотя и в ином роде. Ведь оно предполагает, что на каком бы расстоянии ни находились возможные места расположения частицы, все равно - в момент измерения, обнаруживающего ее в одном определенном месте, она стягивается к этому месту "мгновенно", то есть - в случае очень больших расстояний - со скоростью, превосходящей скорость света. А поскольку скорость света, как предельная в природе, определяет собой последовательность причин и следствий, то возможность ее превышения делает возможными ситуации, когда следствия будут происходить раньше своих причин!
Подробнее посмотрите http://modcos.com/articles.php?id=76
Конечно, не имея права критиковать ни ту, ни другую школу, просто выскажу своё личное мнение: и те, и другие писатели-фантасты)
тог факт, что элементарная частица может, теоретически говоря, находиться сразу во многих местах пространства (с разной вероятностью в каждом из них) - - говорит лишь о том, что такова теория, и нам не дана большая точность измерений или расчётов, а делать из теории выводы о "стягивании частиц" или "бесконечном клонировании вселенных" это как-то ненаучно.
частиц-то как таковых материальных объектов с чёткими границами (типа твёрдых шариков) вроде как и не существует, "частица стягивается" к определённому месту - а может, лучше сказать, что в этом месте возник максимум некой волновой функции, может быть, и под воздействием измерительного прибора?
К nefizik от 7 September, 11:26
Так говорить вполне научно. В физике действует негласное правило: "разрешено всё что не запрещено", а такое клонирование вселенных не нарушает никакие законы сохранения (кстати полезно поразмыслить почему).
К den от 7 September, 14:53
конечно, вы правы, и законы позволяют, поскольку полная масса и энергия каждой вселенной равны нулю, но что вы скажете насчёт бритвы Оккама, оставляющей наиболее простой вариант?К nefizik от 8 September, 3:39
А что по вашему простой вариант? Это достаточно субъективное понятие. Более того, бритва Оккамы подразумевает не сотворение новых сущностей. А в этом теории равны.
Обнаружено, что постоянная тонкой структуры, которая обозначается греческой буквой α, менялась в пространстве и времени, начиная с момента Большого взрыва. Это открытие специалисты, не участвовавшие в работе, уже назвали новостью года в физике». Если данный факт справедлив, то это будет означать нарушение основополагающего принципа общей теории относительности Эйнштейна.
При этом характер асимметрии постоянной тонкой структуры может помочь ученым создать одну единую теорию физики, описывающую четыре фундаментальных взаимодействия (гравитацию, электромагнетизм, а также сильные и слабые ядерные силы), а также лучше понять природу нашей Вселенной.
Работа опубликована в журнале Physical Review Letters, о ней также рассказывает сайт Physics World.
Постоянная тонкой структуры α является безразмерной, приблизительно равна 1/137. Впервые она была описана в 1916 году немецким физиком Арнольдом Зоммерфельдом. Он интерпретировал ее как отношение скорости электрона на первой круговой орбите в боровской модели атома (это самая простая модель атома, в которой электроны движутся вокруг положительно заряженного ядра, словно планеты вокруг Солнца) к скорости света. В квантовой электродинамике постоянная тонкой структуры характеризует силу взаимодействия между электрическими зарядами и фотонами. Её значение не может быть предсказано теоретически и вводится на основе экспериментальных данных. Постоянная тонкой структуры является одним из двадцати странных « внешних параметров» стандартной модели в физике элементарных частиц, и существовали некоторые теоретические признаки ее возможного изменения.
Признаки изменения α Джон Уэбб, Виктор Фламбаум и их коллеги из Университета Нового Южного Уэльса стали искать с 1998 года, изучая излучение далеких квазаров. Это излучение миллиарды лет шло до Земли сквозь облака газа.
Часть его поглотилась на определенных длинах волн, по которым можно сделать выводы о химическом составе облаков и из этого уже определить, какой была постоянная тонкой структуры миллиарды лет назад. По данным австралийских исследователей, которые изучали объекты в северном полушарии, эта величина раньше была на 1/100 000 меньше, чем сейчас. Этот результат, полученный несколько лет назад, был признан не всеми физиками.
Проанализировав 153 квазара на небе Южного полушария с помощью телескопа VLT в Чили, ученые обнаружили, что постоянная тонкой структуры миллиарды лет назад была на 1/100 000 больше, чем сейчас.
Эта асимметрия, которая получила название « австралийский диполь», определена с точностью 4 сигма, что означает: есть только один шанс из пятнадцати тысяч, что данный результат является ошибочным. Пространственное изменение α является доказательством того, что электромагнитное взаимодействие нарушает принцип эквивалентности Эйнштейна, согласно которому постоянная тонкой структуры должна быть одной и той же, независимо от того где и когда она измеряется.
Спектроскопист из Университета Амстердама(Нидерланды) Вим Убахс назвал работу австралийских физиков « новостью года в физике» и добавил, что она дает « новый поворот проблеме».
Постоянная тонкой структуры и другие фундаментальные параметры определяются массами и энергиями элементарных частиц, в том числе и тех, которые составляют темную материю. Если эти константы меняются, отношение степени распространенности нормальной материи, темной материи и темной энергии могут быть различными в разных частях Вселенной. Это можно было бы рассматривать в качестве дополнительной анизотропии космического микроволнового фона или асимметрии в скорости расширения Вселенной.Самый интригующий аспект данного открытия связан с так называемым « антропным принципом», который звучит следующим образом: « Мы видим Вселенную такой, потому что только в такой Вселенной мог возникнуть наблюдатель, человек». То есть из антропного принципа следует, что фундаментальные константы имеют значения, которые позволяют веществу и энергии быть в форме звезд, планет и наших собственных тел. Если α изменяется с течением времени и в пространстве, вполне возможно, что мы обязаны своим существованием специальному месту и времени во Вселенной.