Читач має право запитати: чи немає помилки в назві статті? Насамперед: чи існує теорія вакууму? Чи можна сказати щось змістовне про порожнечу, тобто про простір, який нічого не містить? Кожному зрозуміло, що експериментальному й теоретичному дослідженню підлягають тіла та речовини, які заповнюють простір.
1. ВСТУП
Сучасна наука досягла величезних успіхів, звівши все розмаїття речовин спершу до комбінацій порівняно невеликої кількості хімічних елементів, а потім, на початку XX століття, — до комбінацій трьох видів елементарних частинок: протонів, нейтронів та електронів.
Ці частинки зв’язані між собою певними силами: зокрема, зв’язок електронів в атомах, хімічний зв’язок у молекулах і сили, що з’єднують молекули у твердих і рідких тілах, — усі ці сили є проявами електромагнітної взаємодії електронів з ядрами, а також електронів і ядер між собою. Звісно, для результату істотно, що електрони підкоряються квантовій механіці та принципу Паулі.
Але теорія електромагнетизму приводить до висновку, що поряд зі статичним електричним полем, яке оточує заряди, існують і специфічні розв’язки — поле, яке вільно поширюється в просторі й описує електромагнітні хвилі (радіохвилі, світло, рентгенівські промені, гамма-промені). Наступний рішучий крок зробив Ейнштейн у 1905 р.: світло слід розглядати як потік фотонів, тобто особливих частинок. Цей висновок було зроблено на підставі аналізу експериментальних даних, йому передувала побудова Планком теорії теплового випромінювання. У роботі Планка вперше у фізиці з’явилася квантова стала. Незабаром численні досліди з хімічної дії світла, фотоефекту та розсіяння світла електронами підтвердили фотонну теорію.
Значно пізніше, наприкінці 20-х років, існування фотонів було доведено теоретично як наслідок послідовного застосування квантової теорії до електромагнітного поля. За останні двадцять років відкрито багато нових типів елементарних частинок. Ці частинки «не потрібні» для опису об’єктів і явищ, з якими ми стикаємося в повсякденному житті, включно з найскладнішими електронними приладами, ядерною енергетикою, біологічними та психічними явищами. Ці частинки можна було б назвати зайвими. Я згадую заголовок статті, що належить до цього періоду: «Навіщо потрібні мю-мезони». Але природа становить єдине ціле, всеосяжна теорія не може ґрунтуватися на одній частині знання, обумовленій потужністю сучасних прискорювачів.
Останнім часом ми починаємо правильно оцінювати можливу роль усіх різних частинок на початковому етапі розвитку Всесвіту. Для розуміння існування протонів і нейтронів потрібно знати про всі типи частинок.
Але повернімося до теми, заявленої в назві.
Теорія вакууму — чи потребує ця теорія відомостей про частинки? Згадується історія людини, якій доручили продавати газовану воду на благодійному базарі. Їй звеліли запитувати: «З яким сиропом Ви бажаєте...?». Коли покупець забажав води без сиропу, то наш герой запитав: «Без якого сиропу? Без малинового чи без вишневого?». Залишається додати, що воду розливав фізикохімік, член-кореспондент, а згодом почесний член Академії наук Іван Олексійович Каблуков (1857—1942), про неуважність якого складено багато легенд.
Отже, вакуум — це простір, у якому немає протонів, електронів, фотонів, мезонів і т. д., — навіщо ж потрібно знати властивості частинок, яких у цьому місці немає. Смак газованої води ж не залежить від складу не домішаного до неї малинового сиропу... Виявляється, однак, що це просте судження хибне, і хибне тому, що природа підкоряється квантовій теорії.
Застосування квантової теорії, причому не тільки до атомів, плазми, випромінювання, а й до вакууму, виявляється надзвичайно важливим для астрономії.
Сучасна багата і складна картина вакууму виникає як логічний наслідок експериментів і теорій. Ця картина постає як неминучий результат тривалої, узгодженої роботи вчених.
Ще одне зауваження, перш ніж ми перейдемо до предмета статті. Концепція вакууму не спрощується простим перевизначенням слів. Не можна говорити, що вакуум, тобто порожній простір, позбавлений будь-яких властивостей «за визначенням», а всі складнощі пов’язані з чимось, що ми не повинні називати «вакуумом».
Ми повинні визначити вакуум як простір без будь-яких частинок. Таке визначення збігається з умовою мінімуму густини енергії в даному об’ємі простору. Якщо енергія якоїсь області простору $E$ більша за мінімальне значення енергії цієї області $E_{min}$, то величину $E$ можна подати як суму, $E_{min} + \Delta$ і доданок $\Delta$ можна вважати енергією поля або частинок, що перебувають у даному об’ємі. Отже, стан з $E > E_{min}$ уже не слід називати «вакуумом». Але дійсні властивості того «мінімального» стану, який називається «вакуумом», диктуються законами фізики, і ми не можемо наполягати, щоб цей мінімум дорівнював нулю і щоб найпростіша можлива ситуація була такою простою, як нам хочеться.
Поряд із квантовою теорією потрібно враховувати загальну теорію відносності (ЗТВ). Основне положення ЗТВ полягає в тому, що сама геометрія простору в загальному випадку залежить від фізичних умов як у даній точці, так і в навколишніх областях.З погляду спеціальної теорії відносності правильніше говорити про комплекс «простір-час». Не тільки геометрія простору (кути, довжини), а й хід годинників, плин часу залежить від фізичних умов.
На стику квантової теорії та ЗТВ лежить галузь досліджень, складна, але надзвичайно захоплива й принципово важлива. Деякі питання, що виникають у цій галузі, я постараюся висвітлити в цій статті хоча б якісно, з мінімумом простих формул. Хочу також попередити читачів, що стаття з необхідності виявилася дуже нерівномірною за складністю матеріалу.
Фізики-теоретики можуть без шкоди пропустити розд. 2, розд. 3 і першу половину розд. 4.
Експериментаторам і студентам ці параграфи можуть бути корисні, хоча б як нагадування про те, що входить до курсу фізики.
Нарешті, останній розділ містить ідеї, що з’явилися в 1979—1980 рр., ще не усталені, не тільки складні, а й недостатньо надійні. Проте хотілося б дати уявлення про актуальні нерозв’язані питання та привернути до них увагу, навіть ціною неповноти й невиразності викладу.
2. ПРИНЦИП НЕВИЗНАЧЕНОСТІ ТА НУЛЬОВІ КОЛИВАННЯ
XIX століття дало нам видатне досягнення: експериментальний геній і глибина розуміння Фарадея та теоретична проникливість Максвелла привели до теорії електричних і магнітних полів. Як уже зазначалося вище, наслідком цієї теорії було передбачення електромагнітних хвиль, що вільно поширюються в порожньому просторі, тобто у вакуумі. Одна частина спектра, видиме світло, була емпірично відома з незапам’ятних часів.
Довгохвильову частину — радіохвилі — було відкрито або, краще сказати, спеціально створено й використано людством завдяки Герцу, Попову, Марконі. Потім прийшла квантова теорія. Ми переступимо через історію розвитку. Сучасний погляд на електромагнітні хвилі підкреслює їхню подібність до механічного осцилятора, тобто до маси на пружині.
Якщо записати відповідні рівняння (чого ми не робитимемо тут), то виявляється, що саме магнітне поле відіграє роль пружини, тобто енергія магнітного поля аналогічна енергії деформації пружини, що залежить від її відхилення від положення рівноваги. Енергія електричного поля — аналог кінетичної енергії рухомої кульки.
Таким чином, кожен визначений тип коливань електромагнітного поля аналогічний механічному коливанню кульки на пружині. Поняття «тип» тут поки що не роз’яснено, нижче ми повернемося до нього.
Тут без деталізації скористаємося аналогією з механічними коливаннями. Що нам відомо про коливання кульки на пружині? У класичній теорії маса кульки та пружність пружини визначають частоту коливань; під час коливань кінетична енергія, усереднена за часом, дорівнює потенціальній. І та і друга форма енергії пропорційна квадрату амплітуди. Головна властивість класичних коливань полягає в тому, що їхня амплітуда може бути будь-якою. Амплітуда не визначається рівняннями руху; амплітуда залежить від початкових умов, які в класичній теорії можна задати довільно. Зокрема, можливий (тобто є розв’язком рівнянь) випадок кульки, що перебуває в спокої у стані рівноваги, тобто випадок енергії коливань, що дорівнює нулю.
Далі, уточнюючи аналогію між кулькою на пружині та електромагнітною хвилею, можна передбачити основну властивість класичних рівнянь електромагнітного поля: можливий розв’язок, у якому електричне поле й магнітне поле всюди точно дорівнюють нулю. Відповідно дорівнює нулю і густина енергії поля. Мається на увазі, що ми маємо справу з простором, у якому немає електричних зарядів. Таким чином, у класичній (не квантовій!) теорії поняття вакууму справді досить просте — немає полів і немає енергії.
Тепер на сцену виходить квантова механіка. Імпульс (тобто швидкість, помножена на масу) кульки та її координати не можуть бути виміряні одночасно. Ба більше, імпульс і координата не можуть одночасно мати визначені значення. Існує знамените співвідношення невизначеностей Гейзенберга. Стосовно електромагнітного поля магнітне й електричне поля не можуть одночасно дорівнювати нулю.
Але квантова механіка не просто руйнує картину детермінованого руху. Це не просто негативна теорія, вона має позитивний зміст і передбачувальну силу. Вона передбачає, що можливі значення повної енергії осцилятора — це $E_n = (n + 1/2)h\nu$ з довільним цілим $n$, де $h$ — стала Планка, $\nu$ — частота осцилятора. Отже, можливі тільки стани з тим чи іншим значенням енергії з ряду $$n = 0, ~ E_0 = 1/2h\nu ,~ n = 1, E_1=3/2h\nu,~ n=22 ,~ E_2=5/2h\nu, ...$$ Якщо осцилятор може обмінюватися енергією з якимись іншими тілами, то він віддає або отримує енергію тільки певними порціями, кратними $h\nu$.
При переході $n = 1 \to n = 0$ осцилятор віддає $h\nu$, при переході
$n = 0 \to n = 2$ отримує $2h\nu$ і т. д.
На початку розвитку квантової теорії саме цей факт вважався головним.
Але тут ми хочемо звернути увагу на загадкові «половинки», тобто на величину $ (1/2) h\nu$, енергії нижнього рівня осцилятора.
Це не помилка, експерименти з атомами й молекулами підтверджують наявність «половинок». Навіть за найнижчої температури, віддавши всю енергію, яку тільки могла віддати, кулька продовжує осцилювати з певною енергією й амплітудою. Ви не можете користуватися квантовою механікою й позбутися цього результату. Не можна уявити кульку в спокої в стані рівноваги: це означало б точно нульову швидкість у цілком визначеному положенні строгої рівноваги — жахливе порушення принципу невизначеності, що суперечить сучасній теорії.
За аналогією легко уявити, що застосування квантової теорії до електромагнітного поля неминуче приведе до подібного результату: виявиться, що електричне й магнітне поля не можуть одночасно дорівнювати нулю, що густина електромагнітної енергії не може дорівнювати нулю. Можна ставити питання про мінімум енергії, як ми говоримо про найнижчий (основний) стан осцилятора. Однак зрозуміло, що цей мінімум не дорівнює нулю.
Тепер, щоб просунутися далі, час уточнити питання про типи електромагнітних хвиль, поставити питання про те, які величини входять до формул, що стосуються електромагнітних хвиль, які все-таки не є кульками на пружинах. Істотно те, що за змінні, тобто за аналог положення й швидкості однієї кульки, не можна взяти магнітне й електричне поля в одній точці простору: до рівнянь Максвелла входять похідні за просторовими координатами, еволюція полів у цій точці залежить від значень полів в інших точках простору.
Саме ця обставина зумовлює необхідність розгляду окремих хвиль, незалежних одна від одної.
Однак перш ніж ми підемо далі, потрібно обговорити одне математичне питання — поняття власних функцій і власних значень. Але хто може провести межу між математикою й фізикою? Питання, до якого ми переходимо, має величезне значення для фізики. Читачі — професійні теоретики нехай пропустять наступний параграф як тривіальний.
3. ПРО ВЛАСНІ ФУНКЦІЇ
Питання, якому присвячений цей параграф, виникло задовго до квантової теорії, ЗТВ і навіть до теорії електромагнетизму.
Ми й почнемо його виклад із розгляду механічної системи, наприклад струни. Для натягнутої струни характерна взаємодія сусідніх її ділянок: відтягнувши її або вдаривши в одному місці, ми спричинимо рух, який із часом охопить й інші ділянки струни, що перебували в рівновазі й не зазнавали зовнішнього впливу.
Тому нелегко розв’язати задачу, наприклад, про тепловий («броунівський») рух струни: на питання про те, якою є ймовірність певного відхилення від рівноваги цієї частинки струни за цієї температури, виникне зустрічне питання: чи запитуємо ми про відхилення цієї частинки за відомих або довільних положень інших частинок тепер або в минулому.
Частинки взаємодіють, і в цьому причина складності ситуації.
Конструктивне розв’язання питання полягає в тому, щоб знайти найпростіші типи коливань, які не взаємодіють між собою. Зокрема, для струни такі коливання мають вигляд
$$y_n=a_n\cos (w_nt+\phi_n)\sin\frac{\pi nx}{l},~~(2.1)$$
де $y$ — відхилення струни від положення рівноваги, $x$ — координата вздовж струни, закріпленої в точках $x = 0$ і $x = l$, так що $y = 0$ у цих точках. Величина $y_n$ є амплітудою даного $n$-го коливання, тобто максимальним за часом і за простором відхиленням від положення рівноваги ($y = |a_n|$ там, де $| \sin (\pi nx/l) | = 1$, тобто в точках $x = l (k+1/2)/\pi n,$ $k = 1, \, 2,…, n – 1$, у момент, коли $|\cos (w_n t + \phi_n| = 1$), величина $\phi_n$ — його фаза, $w_n$ — частота. Рівняння руху струни залишає амплітуду й фазу невизначеними. Однак для частоти $w_n$ рівняння дає цілком визначену величину: $w_n=\pi n a/l$, де $a$ — швидкість поширення збурення по хвилі, $a^2 = q/\mu$. Тут q — натяг струни, тобто сила [г$\cdot$см/с$^2$], $\mu$ — густина, тобто маса на одиницю довжини [г/см]; $[q/\mu] =$ [см$^2$/с$^2$], як і має бути.
Як отримано ці результати? Ми шукаємо розв’язки вигляду $y(x,t) =A (t) \phi (x)$. Зауважуємо, що такий вигляд розв’язку — з розділеними змінними — можливий лише для певного набору функцій $\phi(n)$). Цей набір можна пронумерувати $y_n(x) = \sin (\pi nx/l)$, кожному номеру $n$ відповідає своя функція, з різною довжиною хвилі, з різним (рівним $n- 1$) числом нулів між закріпленими кінцями.
Час виписати рівняння руху струни:
$$\frac{\delta^2y}{\delta t^2}=a^2\frac{\delta^2y}{\delta x^2}.~~(2.2)$$
Після підстановки розв’язку з розділеними змінними отримаємо
$$\frac{d^2\varphi_n}{dt^2}=-w^2_n\varphi_n.~~(2.3)$$
Даний $n$-й вид коливань поводиться як осцилятор, як маятник з певною частотою; див. формулу, наведену вище.
Тут слід зазначити, що в тому разі, коли густина (маса на одиницю довжини) струни змінна, просторові функції мають складніший вигляд. Ще складніша ситуація, коли розглядаються коливання пластини або тривимірного тіла (наприклад, суцільної пружної кулі або дзвона). Однак, попри складніший вигляд функції просторових координат $x,\, y,\, z$ залежність кожного виду коливань від часу залишається гармонічною, тобто описується диференціальним рівнянням (2.3), виписаним вище. Отже, суцільне тіло, так само як і електромагнітне випромінювання в певному об’ємі, еквівалентне системі осциляторів *( Струна зі сталою густиною має ту особливу властивість, що всі частоти кратні одній, найменшій частоті, $w_n = nw_1$. Тому рух струни як цілого за довільних початкових умов є строго періодичним. Через час $T_1 = 2\pi/w_1$ початкові умови точно відтворюються. У довільному тілі відношення періодів є трансцендентними числами і рух загалом не є періодичним. Однак ті окремі типи коливань, які виділено вище, є не тільки періодичними, а й гармонічними. Для подальшого тільки це суттєво. Нагадаємо, що розглядається система без тертя, у лінійному наближенні, що суттєво для можливості розгляду коливань, які не взаємодіють між собою.)
Чому така важлива можливість записати розв’язок у формі системи незалежних рівнянь для окремих осциляторів? Один бік справи, який одразу побачили класики XIX століття, полягає в тому, що, знаючи набір частинних розв’язків, можна побудувати розв’язок задачі з довільними початковими умовами. Ми маємо справу з лінійним рівнянням, будь-яка сума частинних розв’язків також є розв’язком.
Різні початкові умови дають різний набір величин $a_n$ і $\phi_n$ у загальному виразі, наведеному нижче:
$$y=\sum a_n \cos (w_n t + \phi_n)\sin \frac{\pi n x}{l}$$
Є, однак, і глибша причина, що спонукає користуватися саме розв’язками такого типу.
Річ у тім, що ці розв’язки можна пронумерувати й упорядкувати. Їх можна розташувати в ряд у послідовності зростання значення частоти. Можна знайти число розв’язків із частотою, меншою за певне значення, або в даному інтервалі частот.
Зокрема, для електромагнітного випромінювання в об’ємі V число таких розв’язків дорівнює
$$dN=V\frac{8\pi \nu^2d\nu}{c^3}.$$
При цьому мається на увазі, що частота $\nu$ така, що відповідна довжина хвилі $\lambda = = c/\nu$ менша за розмір посудини $d \sim V^{1/3},$ і ми розглядаємо інтервал $d\nu$ не надто вузький, так що
$$ dN=8\pi\left(\frac{V}{\lambda^3}\right)\frac{d\nu}{\nu} \gg 1$$
(попри $d\nu /\nu \ll 1$).
Відповідно, загальне число розв’язків із частотою, меншою за дану $\nu$ (віднесене до одиниці об’єму), дорівнює
$$n = \frac{8\pi}{3}\left(\frac{\nu}{c}\right)^3 = \frac{8\pi}{3\lambda^3}.$$
Для струни, дзвона тощо є фізичне обмеження: мінімальна довжина хвилі коливань не може бути меншою за відстань між атомами. Але у вакуумі немає жодної визначеної мінімальної довжини хвилі! Експериментально в дослідах на прискорювачах випромінюються фотони з енергією близько $10^{10}$ електрон-вольт, їхня довжина хвилі $\lambda \approx 10^{-14}$ см.
У космічному випромінюванні спостерігаються фотони ще більшої енергії та меншої довжини хвилі. Але важливіші міркування релятивістської інваріантності: немає і не може бути жодної межі енергії фотона або довжини хвилі, тому що це величини, які залежать від руху спостерігача. Для зустрічного спостерігача енергія більша, довжина хвилі менша.
Вакуум має нескінченне число типів коливань, точніше, нескінченне число коливань припадає на одиницю об’єму вакууму. Теорія повинна враховувати цей факт, повинна вміти долати ті труднощі — обчислювальні та концептуальні, тобто «фізичні», — які з ним пов’язані.
4. ГУСТИНА ЕНЕРГІЇ ВАКУУМУ
Повернімося тепер до висловленого вище твердження ($E_0 = 1/2h\nu$), що випливає з квантової теорії.
Припустивши скромні $0.5h\nu$ для кожної окремої хвилі, ми негайно з жахом виявляємо, що всі хвилі разом дають нескінченну густину енергії. Якби ми обмежилися певною максимальною $\nu_m,$, то отримали б відповідь вигляду $\varepsilon = a\int_0^{\nu_m}\frac 12h\nu\cdot \nu^2d\nu=(ah/8)\nu_m^4,$, де $\varepsilon$ — густина енергії, $a$ — константа ($a= kc^{-3}$, $c$ — швидкість світла, $k$ — число порядку одиниці). При $\nu_m\to \infty$ величина $\varepsilon$ також прямує до нескінченності. Поклавши відразу $\nu_m = \infty$, отримуємо розбіжний інтеграл.
У цьому полягає відома проблема розбіжностей, так звана «короткохвильова катастрофа» квантової електродинаміки або, точніше, частина цієї проблеми *(Розбіжні інтеграли з’являються не лише під час обчислення енергії вакууму, а й в інших задачах, наприклад, під час обчислення поправок до маси елементарних частинок, що залежать від взаємодії цих частинок з електромагнітним та іншими полями. Ми не зупиняємося тут на цих питаннях, попри їхню величезну важливість. Розвиток теоретичної фізики в останнє десятиліття був підпорядкований умові створення перенормовної теорії, тобто такої, що не дає нескінченних відповідей. Цей принцип відіграв визначальну роль у формуванні теорії, яка об’єднує слабку та електромагнітну взаємодії. Про це у своїй Нобелівській лекції (до якої ми ще повернемося пізніше) говорить один із творців теорії С. Вайнберг (див. [1]). Сподіватимемося, що принцип узгодження теорії з експериментальними даними щодо повної густини енергії вакууму також відіграє свою роль у розвитку загальної теорії, яка охоплює всі поля.). І тут немає простого шляху порятунку, не можна ігнорувати або просто відкинути цю проблему. Ненульові поля за відсутності фотонів (поля, що відповідають «половинкам» $1/2 h\nu$ для всіх можливих $\nu$) спостерігаються — «половинки» змінюють рух електронів в атомах. Знаменитий експеримент Лемба — Резерфорда підтверджує це. Річ у тім, що найчисленніші короткохвильові високочастотні «половинки» відносно слабко діють на електрони: під дією сили, що швидко змінюється, за короткий період електрони зміщуються незначно. Теорія з розбіжною енергією вакууму дає збіжні скінченні результати для руху електронів, дає поправки в теорії спектрів атома, і експеримент це підтверджує. Розв’язання загадки розбіжної енергії не може полягати в простому запереченні нульових коливань. Таке заперечення призвело б до суперечності із сучасними точними експериментами.
При уважному розгляді ролі нульових коливань («половинок») у лабораторній фізиці виявляється, що ця роль менша, ніж могло б здатися на перший погляд.
Електромагнітна енергія вакууму нескінченна, але при розгляді будь-якого процесу, наприклад, випромінювання фотона атомом, $A^*=A +\gamma$, ця нескінченність скорочується. Якщо процес відбувається в об’ємі $V$ і густину енергії вакууму позначено $\varepsilon_V$, то рівняння збереження (повної) енергії $E_{tot}$ має вигляд
$$E_{tot}=const=\varepsilon_VV+E_{A^*}==\varepsilon_VV +E_A+E_\gamma.$$
Незалежно від того, дорівнює нулю, скінченна чи нескінченна величина $\varepsilon_V$, отримаємо закон збереження енергії у звичайній формі $E_{A^*}=E_A+E_\gamma$.
Очевидно також, що енергію вакууму з тієї самої причини не можна використати практично, для обертання електромоторів або для освітлення. Величезним досягненням кінця 40-х і початку 50-х років було розроблення послідовного способу обчислення впливу «половинок» на рух електрона в атомі та на магнітний момент електрона. Йдеться про теорію перенормування в квантовій електродинаміці. Фейнман, Швінгер і Томонага в 1965 р. отримали за це Нобелівську премію. Теорія чудово узгоджується з експериментом. Поправки становлять близько $10^{-3}$ і менше від основного ефекту, точність експерименту — близько $10^{-10}$, тобто $10^{-7}$ від поправок.
Поряд із Нобелівськими лекціями творців перенормування [2-4] можна рекомендувати наочну статтю Вайскопфа [5], яка апелює до інтуїції читача. Найновіші вимірювання, що повністю підтверджують теорію, див. у статті [6]. Зазначимо ще одне явище, пов’язане з ідеєю нульової енергії, — ефект Казимира [7]. Нехай у вакуумі певним чином розташовані металеві, тобто електропровідні тіла або діелектрики. Їхня присутність певним чином впливає на спектр електромагнітних коливань, а отже, і на нульову енергію. Йдеться тепер уже про нульову енергію простору з тілами.
Що вища енергія кванта, то менше на його поширення впливає наявність тіл у просторі. Тому зміна нульової енергії електромагнітних коливань, пов’язана з наявністю тіл (металів або діелектриків), прямує до нескінченності повільніше, ніж сама нульова енергія.
Але Казимир обчислює ще тонший ефект: він знаходить залежність нульової енергії від взаємного розташування тіл, наприклад, від відстані між пластинами незарядженого конденсатора. А похідна енергії за переміщенням є силою, що діє в напрямку переміщення. Ця величина виявляється скінченною, відповідні інтеграли збігаються.
З фізичного погляду зрозуміло, що для коротких хвиль (у багато разів коротших за відстань між пластинами у випадку конденсатора) розташування тіл неістотне, короткі хвилі не роблять внеску в інтеграл, що дає силу.
Отже, реально спостережувана сила, доступна для вимірювання за допомогою терезів, виявляється, по суті, залежною від нульової енергії електромагнітних коливань у вакуумі. При цьому нескінченна величина цієї енергії з розрахунку випадає, скорочується, і теорія дає результат, що збігається з дослідом.
Однак не в усіх явищах має місце така сприятлива ситуація, не скрізь густина нульової енергії випадає. Не випадково вище було зроблено застереження щодо лабораторної фізики.
Найважливішим проявом ненульової густини енергії вакууму міг би стати її вплив на поле сили тяжіння та на гравітаційний потенціал.
До теорії тяжіння входить сама густина енергії тіла, яка включає і густину енергії вакууму всередині тіла та в навколишньому просторі.
Тут ми не маємо справи з різницями енергії, які могли б скоротитися. На перший погляд виникає непоправна суперечність. Вийти з цієї суперечності, у принципі, можливо, враховуючи внесок інших частинок. Підкреслимо лише (ми повернемося до цього пізніше), що цю принципову можливість сучасна наука ще не реалізувала кількісно й точно!
Звернімося до теорії електронів. Нині школярам (принаймні тим, хто цікавиться цими питаннями) відомо, що енергія електрона та його імпульс пов’язані релятивістським рівнянням $E^2=c^2p^2+c^4m^2$, так що $E\pm\sqrt{c^2p^2+c^4m^2}$, і до двох знаків перед квадратним коренем потрібно ставитися серйозно.
У класичній теорії можна було втішатися тим, що імпульс та енергія електрона можуть змінюватися лише плавно. Якщо в початковому стані всі електрони мають енергію $E=+\sqrt{ c^2p^2+c^4m^2}$, то так буде завжди і про стани з $E=-\sqrt{ c^2p^2+c^4m^2}$ можна не турбуватися. Однак у квантовій теорії стани з $E=\sqrt{ c^2p^2+c^4m^2}$ виключити не можна.
Квантові закони руху не виключають такого стрибка електрона вниз, наприклад від $E=+m_ec^2$ до $E=-m_ec^2$, з випромінюванням двох або трьох фотонів.
Кілька років тому відзначали сімдесятиріччя Дірака. Водночас фізики святкували п’ятдесятиріччя чудової ідеї Дірака: стрибки електронів униз заборонені принципом Паулі!
Для цього Дірак увів уявлення про нескінченне число електронів, що займають усі без винятку стани з від’ємною енергією («море Дірака»). Вакансії, тобто незайняті стани в цьому морі, спостерігаються як додатний заряд (відсутність від’ємного є чимось додатним). Ця теорія була блискуче підтверджена відкриттям позитронів: усі їхні властивості збігалися з передбаченнями для вакансій у морі Дірака.
Електрон із додатною енергією може впасти в незайнятий стан, випромінюючи, наприклад, два фотони. Так описується анігіляція електрона і позитрона.
Теорія Дірака насправді симетрична: можна було б вважати «елементарними» позитрони, ввести поняття моря позитронів із від’ємною енергією, а електрон вважати вакансією в цьому морі.
Нарешті, у сучасному викладі вводять оператори народження та знищення електронів і позитронів і формулюють теорію відразу симетрично, не вдаючись до наочного поняття заповненого моря станів із від’ємною енергією *( Вище ми говорили про симетрію в іншому сенсі ·— про можливість вибору між двома альтернативними теоріями, кожна з яких окремо (море електронів або море позитронів) несиметрична).
Така сучасна симетрична теорія знімає питання про густину електричного заряду вакууму. В альтернативних теоріях ця величина дорівнювала $+\infty$ або $-\infty$. У симетричній теорії густина заряду дорівнює нулю вже в силу симетрії.
Для подальшого викладу, для питання, що нас цікавить, істотна інша особливість теорії Дірака.
Оскільки розглядаються заповнені стани з від’ємною енергією («моря»), то природно отримуємо і від’ємну сумарну густину енергії. Ця властивість теорії повністю зберігається і в симетричному сучасному формулюванні.
Отже, з’являється можливість компенсувати додатний внесок у густину енергії вакууму, пов’язаний із нульовою енергією фотонів, від’ємним внеском електронів.
У загальнішому формулюванні: додатний внесок бозонів (частинок із цілим спіном), у принципі, може бути компенсований від’ємним внеском ферміонів (частинок із напівцілим спіном).
Обнадійливим є той факт, що головні розбіжні члени в інтегралах мають однаковий порядок розбіжності для додатних і від’ємних інтегралів, для бозонів і ферміонів.
Однак це аж ніяк не дає підстав для заспокоєння. Маси різних частинок неоднакові. Потрібно враховувати взаємодію різних сортів частинок між собою і при розгляді енергії вакууму — тепер це вже не дивує нас.
Тому навіть після скорочення нескінченностей, тобто розбіжної частини інтеграла, цілком можливо було б отримати скінченну, відмінну від нуля величину.
Астрономічні спостереження свідчать (див. нижче), що
$$|\rho_{vac}|<10^{-29}\,g/cm^3,~|e_{vac}<10^{-8}\,erg/cm^3|.$$
Скорочення між різними полями відбувається дивовижним чином, оскільки проста оцінка порядку величини з міркувань розмірності давала б
$$\rho_{vac}=m\left(\frac{mc}{h}\right)^3.$$
Якщо $m$— маса протона, ми отримуємо $m=1.6\cdot10^{-24}\,g,~h/mc=10^{-13}cm,~ \rho_{vac}=2\cdot10^{14}g/cm^3$
Отже, можна стверджувати, що густина енергії вакууму не перевищує $10^{-43}$ частки простої оцінки. Маємо примітний факт, досі не пояснений.
Питання виникло близько 50 років тому. Загальний поступ фізики елементарних частинок і теорії поля за цей період вражає уяву. Важко знайти в історії інше п’ятдесятиліття, так само багате на відкриття.
Проте виявляється, що найважливіше теоретичне питання — про густину енергії вакууму — досі залишається без відповіді. Лише астрономія дає певні дуже жорсткі обмеження.
На доказ того, що питання усвідомлене і що воно не розв’язане, наведемо уривок із Нобелівської лекції Вайнберга [1] «У цьому [у тому, що маси частинок не надвеликі.— Я. 3.] немає нічого неможливого, але я не зміг придумати жодної причини, чому це могло б статися. Проблема може бути пов’язана зі старою загадкою, чому квантові поправки не створюють величезної космологічної сталої *( Відмінну від нуля густину енергії вакууму в теорії тяжіння, тобто в загальній теорії відносності та в астрономії, заведено називати «космологічна стала» або «космологічний член у рівняннях». Докладніше про це див. нижче.). В обох випадках в ефективному лагранжіані ми маємо справу з аномально малим «надперенормованим» членом, який підігнано до нуля. У випадку космологічної сталої підгонка повинна мати точність близько п’ятдесяти десяткових знаків».
Згадаймо у зв’язку з цим роботу Гокінга з інтригуючою назвою «Просторово-часова піна» [8].
Розвиваючи ідеї, які давно висловлював Вілер у якісній формі, Гокінг звертається до найменших масштабів, у яких необхідно враховувати сильні флуктуації метрики, що не зводяться до нульових коливань гравітаційних хвиль (про метрику простору докладніше див. початок розд. 5). Гокінг показує, що можливі такі флуктуації, які змінюють топологію простору-часу. Наочним двовимірним прикладом таких флуктуацій є перетворення — послідовний перехід від плоскої плівки мильного розчину до викривленої плівки (топологія ще не змінилася!) і до піни, у якій стикаються частинки, спочатку віддалені одна від одної на скінченну відстань, і розривається зв’язок між частинками, які раніше були сусідніми (нова топологія!). Звідси й назва статті. У розмові з автором у липні 1980 р. Гокінг говорив, що при врахуванні пінистої структури ефективна густина енергії вакууму, усереднена за великим масштабом, може дорівнювати нулю. У статті 1978 р. і в наступних препринтах цю ідею не відображено і немає кількісних оцінок залишкової енергії вакууму. Привабливу ідею саморегулювання, що приводить до $\varepsilon_{vac}=0$, сьогодні не реалізовано.
Як могла б проявлятися скінченна густина енергії? У релятивістській теорії потрібно, щоб ця густина енергії була однаковою для будь-якого спостерігача. Це приводить до умови, що тиск (натяг) однаковий у всіх напрямках і дорівнює $p=-\varepsilon$, де $p$ — тиск, $\varepsilon$ — густина енергії вакууму. Ще в 1917 р. Ейнштейн розглядав можливість того, що густина енергії вакууму може бути відмінною від нуля. Він користувався іншою термінологією і називав пропорційну $\varepsilon$ величину «космологічною сталою» $\Lambda$. Ця назва підкреслювала, що найсильніше така густина енергії вплине на космологічні явища.
У статті автора в «Успехах физических наук» [9] «Космологічна стала і теорія елементарних частинок» подано докладний огляд стану питання, поставленого десятки років тому. Нещодавно питання про $\varepsilon_{vac}\neq 0$ знову виникло (Зельдович, Сюняєв, [10]) у зв’язку з повідомленнями про масу нейтрино.
За час між [9] і [10] не лише зроблено визначні відкриття і побудовано глибокі теорії. Під впливом конкретних досягнень відбувся і загальний психологічний зсув у родині фізиків.
Критерій простоти природи змінився критерієм єдності та симетрії природи. Фізика, у якій існували б тільки протони, нейтрони, електрони, безмасові фотони і безмасові нейтрино, була б максимально простою: пам’ятаєте «просте, як мукання» — термін Маяковського.
Здавалося, що якщо немає прямих вказівок на те, що маса нейтрино відмінна від нуля, то природно припускати, що $m_\nu=0$ — така теорія простіша. Сьогодні поряд з експериментальними вказівками на те, що $m_\nu\neq 0$, з’являються теоретичні роботи з різними передбаченнями щодо можливої маси нейтрино.
Ми не обговорюємо тут ці конкретні роботи. Хочеться лише звернути увагу на загальний настрій: якщо (або поки) не доведено, що маса нейтрино дорівнює нулю, то нині природно припустити, що вона не дорівнює нулю. Стабільність протона доведено експериментально лише в певних межах — природно припустити, що з малою ймовірністю, яка не суперечить досліду, протон усе ж може розпадатися.
Так само, можливо, ми повернемося і до питання про густину енергії вакууму. Сьогодні не можна виключити, що теорія та спостереження дадуть деяке, дуже мале, але відмінне від нуля значення $\varepsilon_{vac}$ і $\Lambda$ (див. вище).
Психологічні етюди, наведені вище, можна доповнити більш технічними міркуваннями.
Фізики вважали, що розумні теорії не дають безрозмірних чисел, які надто сильно відрізнялися б від одиниці. Єдиним естетично прийнятним винятком був нуль. За наявності оцінки порядку величини $\varepsilon_{vac},$ побудованої за допомогою маси протона (див. вище, $m^4c^5/\hbar^3$), здавалося, що $\varepsilon_{vac}=0$ є єдиним прийнятним розв’язком.
Але насправді об’єднання всіх сил природи, зокрема і гравітації, неминуче приводить до появи чисел, що сильно відрізняються від одиниці. Першим прикладом такого числа є $Gm_p^2/\hbar c = 10^{-37}$, де $G$ — ньютонівська стала тяжіння. У сучасних теоріях об’єднання сильної та слабкої взаємодій фігурує Х-бозон, який у $10^{15}$ разів важчий за протон. Маючи такі числа, неважко побудувати формулу для $\varepsilon_{vac}$, не рівної нулю, правильну за розмірністю і таку, що не суперечить досліду. Наприклад,
$$\varepsilon_{vac}=\frac{Gm^6_ec^4}{\hbar^4}=10^{-40}/cm^3.$$
Останнім часом з’являються теорії, що встановлюють певну симетрію між бозонами і ферміонами.
Це теорія супергравітації та суперсиметрії. При цьому число сортів бозонів і ферміонів може виявитися таким, що космологічна стала автоматично дорівнюватиме нулю, що і є певною заслугою відповідного варіанта теорії. Однак спостережувані маси частинок дуже різні. Немає сумніву, що в природі симетрія має місце лише асимптотично, за високих енергій. Тому висновок із суперсиметричних теорій правильно формулювати так: може автоматично зникнути найнебезпечніший член типу $\int k^3dk,$ розбіжний як $k^4$. Однак це не виключає членів, розбіжних як $m^2\int kdk$, і скінченних членів типу $m^4$. До того ж у вакуумі можливі флуктуації полів типу підбар’єрних переходів, які не описуються теорією малих збурень, — так звані інстантони.
Ця обставина також не враховується в суперсиметричних теоріях, коли ці теорії дають $\varepsilon_{vac}$.
Отже, попри велику цінність поняття суперсиметрії, доводиться констатувати, що залишається загадка малості $\varepsilon_{vac}$, малості $\Lambda$.
Останнє зауваження: $\varepsilon_{vac}$, що утворюється в результаті майже повного скорочення великих додатних і від’ємних величин, може мати або додатне, або від’ємне значення. У цьому полягає відмінність від звичайної речовини і звичайних полів (збуджень вакууму), які завжди роблять тільки додатний внесок.
5. ПОРОЖНІЙ ВИКРИВЛЕНИЙ ПРОСТІР
Читачі знають про загальну теорію відносності, якщо не про її математичні аспекти, то принаймні про її ідеї. Лобачевський у Росії та Больяї в Угорщині першими вказали на те, що простір не обов’язково має задовольняти закони шкільної евклідової геометрії (Гаусс розвивав аналогічні ідеї, але побоявся їх публікувати).
Наступною ідеєю, розробленою Ріманом, була ідея геометрії, що змінюється від місця до місця. Тоді виникли питання про те, що змушує геометрію змінюватися і який вплив така геометрія має на рух тіл, поширення світла тощо. Однак за часів Рімана фізика ще не була готова відповісти на ці питання.
Перш ніж цю програму було реалізовано, було вивчено електромагнітне поле, розроблено атомну теорію, введено спеціальну теорію відносності, що пов’язує простір і час. Лише після розроблення релятивістської теорії електромагнітного поля виникли передумови для створення релятивістської теорії тяжіння.
Наприкінці цього шляху в 1915 р. Ейнштейн створив загальну теорію відносності. В основу цієї теорії покладено:
1) густина і тиск речовини викривляють простір-час і
2) рух у викривленому просторі описує рух під дією гравітаційних сил.
Загальна теорія відносності і є теорією гравітації, краще сказати, — англійці передають цей відтінок артиклем the — цілком визначеною теорією гравітації, причому логічно замкненою і такою, що чудово узгоджується з усіма дослідами. Замість кривизни простору, яку обговорювали в XIX столітті (час до початку XX століття вважали абсолютним і ні від чого не залежним), ми говоримо тепер про кривизну комплексу простору-часу. Сам темп часу — цокання годинника, або коливання в атомах, або старіння людини — виявляється залежним від гравітаційного потенціалу. У найпростішому випадку саме різниця в плині часу і є мірою гравітаційного потенціалу. Гравітаційне червоне зміщення, тобто втрата енергії фотоном, що залишає Сонце і долає гравітаційний бар’єр, залежить від потенціалу. Тут ми використовуємо міркування квантової теорії. Фотон використовує частину своєї енергії $E_{\gamma}$, щоб залишити Сонце, — а енергія фотона пов’язана з його частотою $E_{\gamma}=h\nu$. Якщо $E_{\gamma}$ на Землі менша, ніж $E_{\gamma}$ на Сонці на початку шляху, тоді $\nu_{abs}$ (частота, яку спостерігають на Землі) менша, ніж $nu_em$ (частота, випромінювана на Сонці). Але довжина хвилі дорівнює $\lambda=c/\nu$, довжина хвилі зростає, спектральні лінії зміщуються з блакитної частини спектра в червону — звідси назва «червоне зміщення».
Частота зменшується, і це означає, що спостерігач на Землі може з повним правом сказати, що всі процеси на Сонці відбуваються трохи повільніше, плин часу інший. Сказане пояснює, чому замість простого терміна «просторова кривизна» використовують термін
«просторово-часова кривизна».
Простір-час викривлений в областях, зайнятих матерією, але те саме відбувається і в навколишніх областях — гравітація є далекодійною силою, пружність простору-часу перебудовує його і поза тілами.
Повернімося до теми нашої статті — до поведінки вакууму.
Слід повторити всі наші попередні міркування про енергію нульових коливань частинок і хвиль, про море Дірака тощо. Але хвилі (наприклад, електромагнітні) і хвильові функції частинок (електронів, наприклад) тепер спотворені.
Ми повинні повторити всі розрахунки зі спотвореними хвилями. Із самого початку ясно, що на малих масштабах, для найкоротших хвиль, спричинене кривизною спотворення мале. Це означає, що найнезручніші нескінченності, пов’язані з нескінченною кількістю коротких хвиль, скорочуються для кожного окремого поля, якщо нас цікавить лише відмінність випадків викривленого і плоского простору-часу *(Таким чином, розглядається ситуація, подібна до ефекту Казимира; див. вище.).
З іншого боку, ця відмінність для ферміонів і бозонів має однаковий знак. Тому скорочення густини енергії в плоскому просторі не дає підстав вважати, що скорочується різниця між викривленим і плоским простором. Наше уявлення полягає в тому, що ця різниця ненульова і її можна спостерігати. Проаналізуймо цю різницю.
Одна частина ефекту маскується повністю (про це див. статтю Гінзбурга, Кіржніца і Любушина [11]). Йдеться про ту частину густини енергії і тиску, що виникає в нульових коливаннях і в морі Дірака, яка строго пропорційна густині енергії і тиску звичайної речовини, що спричиняє викривлення простору. У порожньому просторі ця частина дорівнює нулю. Ясно, що наше загальне уявлення про гравітацію не змінюється через цю частину поляризації вакууму; залишаються справедливими закон Ньютона для слабких полів і рівняння ЗТВ. Для наочності припустімо, що на кожен грам речовини припадає, скажімо, 0,01 г масового еквівалента густини енергії, зумовленої зазначеними ефектами, тобто поляризацією вакууму.
Підставимо цей внесок у рівняння гравітації — ми отримаємо $(Gm+0.01Gm)/r^2$ для ньютонівського прискорення. Але отриману відповідь можна інтерпретувати як зміну гравітаційної сталої
$$Gm+0.01Gm=G\cdot1.01m=G’m.$$
Саме $G’$ ми спостерігаємо і вимірюємо, і тому для всієї макроскопічної фізики виявляється несуттєвою «стара» неспостережувана величина $G$ і (ці проблеми взаємопов’язані) не виникає питання про те, який дійсний внесок вакууму, який вище в тексті для зручності довільно взято рівним 0,01.
Подібну процедуру вперше використали в 50-ті роки у квантовій електродинаміці стосовно електричного заряду: вільний заряд спричиняє появу заряду поляризації вакууму, збурюючи рух заряджених частинок (електронів тощо) у діраківському морі станів із від’ємною енергією, яке є всюди у вакуумі. З кожним електричним зарядом пов’язане перетворення $e\rightarrow e’$, подібне до перетворення $G\rightarrow G’$ для гравітаційної сталої. Ця процедура називається «перенормуванням заряду». Її можна провести навіть за нескінченного відношення $e/e’$. Теоретики розробили схеми розрахунку всіх спостережуваних ефектів, користуючись завжди лише спостережуваною величиною $e’$. Це був великий успіх 50-х років! Треба, однак, підкреслити відмінність між електродинамікою і теорією тяжіння. В електродинаміці можна вивчати взаємодію двох елементарних частинок на дуже малій відстані. При цьому вдається промацати розподіл хмари заряду вакууму, відповідальної за відмінність між $e$ і $e’$. Ця хмара на відчутну величину змінює енергію атомних рівнів. Для атома водню зміна становить близько $2\cdot 10^{-8}$ енергії зв’язку електрона в атомі, але сучасні методи дали змогу виміряти цю величину.
Гравітаційну взаємодію ми вивчаємо лише на макроскопічному рівні, тому експериментальне дослідження гравітаційної поляризації вакууму нині лежить далеко за межами можливого. Доводиться обмежуватися аналізом теоретичних висновків.
Отже, енергія вакууму в плоскому просторі дуже мала; про це ми знаємо з астрофізичних даних. Частина енергії вакууму у викривленому просторі, пропорційна енергії речовини, що спричиняє викривлення, проявляється як зміна заздалегідь невідомої сталої тяжіння і в цьому сенсі неспостережувана.
Уявлення про можливу зміну сталої тяжіння за рахунок поляризації вакууму не змінює форми рівнянь, але змінює їхній зміст. Сахаров [12] висловив гіпотезу, згідно з якою величина гравітаційної сталої може цілком визначатися поляризацією вакууму.
Рівняння тяжіння можна наочно інтерпретувати як прояв пружності простору (нагадаймо, що всюди, де для стислості сказано «простір», мається на увазі чотиривимірний комплекс «простір-час»).
Перша половина ЗТВ полягає в розгляді руху частинок у викривленому просторі-часі. Кривизна впливає на рух частинок. Математично розвиваючи ці міркування, ми знаходимо рівняння руху частинок, рівняння руху рідини, рівняння Максвелла.
За третім законом Ньютона — за законом рівності дії та протидії — природно можна уявити, що є і зворотний вплив частинок і полів на простір. Коли рейки діють на вагон, повертаючи його траєкторію, то і вагон з певною силою діє на рейки.
Друга частина ЗТВ подібна до розгляду поведінки рейок: крім сил з боку вагона треба врахувати пружність рейок та їхній зв’язок зі шпалами, з насипом. Можна сказати, що рівняння Ейнштейна описують пружність простору. Поставлене в [12] питання полягає в тому, що, можливо, ця пружність цілком визначається ефектами поляризації вакууму, тобто подібна до ефекту Казимира. Рівняння Ейнштейна запишемо так:
$$T^k_i=\frac{c^4}{8\pi G}\left(R_i^k-\frac 12\delta_i^kR\right).$$
Дія речовини на метрику визначається тензором енергії та імпульсу $T_i^k$ (зокрема, компонента $T_0^0$ є просто густиною енергії, розмірність ерг/см3).
У правій частині в дужках стоїть кривизна, що має розмірність см-2. Коефіцієнт $c^4/8\pi G$ якраз і є пружністю вакууму.
Цей коефіцієнт великий у системі одиниць см — г — с, $c^4/8\pi G=5\cdot 10^{45}g\cdot cm/c^4$. Але це ще нічого не означає. Важливо, однак, що коли ми пружність виражатимемо через величини, які характеризують елементарні частинки, — сталу Планка $\hbar$, швидкість світла $c$ і масу протона, — то отримаємо величину, у багато разів меншу за наведену вище. Потрібну розмірність має вираз $m^2c^3/\hbar =10^{11}$ (у системі см — г — с), майже в $10^{35}$ разів менший, ніж потрібно. Здавалося б, гіпотеза нереальна, однак нині серйозно розглядаються елементарні частинки, маса яких у $10^{15}$ разів більша за масу протона. Гіпотеза, що зводить пружність вакууму, а тим самим і теорію тяжіння, до поляризації вакууму, знову привертає увагу теоретиків. Свідченням цього є доповідь відомого американського фізика Адлера у Фізичному інституті імені Лебедєва в жовтні 1980 р.
Однак незалежно від пояснення рівнянь ЗТВ існують питання, пов’язані з їхньою зміною в ситуації, коли компоненти тензора кривизни $R^i_{lkm}$ великі. Нагадаймо, що повна характеристика кривизни дається саме цим тензором із чотирма індексами. Величини $R_{ik}$ і $R$ — це певним чином складені суми величин $R^i_{lkm}$. Перетворення на нуль або малість сум $R_{ik}$ і $R$ ще не означає малості доданків $R^i_{lkm}$.
Отже, річ у тім, що існують інші частини поляризації вакууму, які залежать від просторово-часової кривизни інакше, вони не пропорційні комбінації $R_{ik}-\frac 12 g_{ik}R$, яка, своєю чергою, згідно із ЗТВ, пропорційна густині й тиску речовини *(Тут величини $ g_{ik},\, R_{ik},\,R$, залежні від координат і часу, описують метрику і кривизну простору-часу. Ми відсилаємо читача до «Теорії поля» Ландау і Ліфшиця [13], де докладно і педагогічно викладено основи ЗТВ). Ці члени ми називатимемо далі істинною поляризацією вакууму — ІПВ. Характерною рисою ІПВ є те, що вона залишається ненульовою навіть у повному вакуумі, тобто в просторі, позбавленому звичайної речовини. Піонерські роботи в цьому напрямі виконували в США Де Вітт і Паркер. При цьому властивості густини енергії вакууму та тиску вакууму, що виникають у процесі ІПВ, радикально відрізняються від властивостей енергії та тиску звичайної речовини.
Наскільки мені відомо, саме в спільній роботі Л. П. Пітаєвського та моїй [14], опублікованій у 1971 р., цю особливість ІПВ було вказано явно.
Річ у тім, що в ІПВ густина енергії не обов’язково має бути більшою за тиск.
Мовою фахівців це називається «порушенням принципу енергодомінантності для ІПВ». У наступному розділі статті ми обговорюємо важливі наслідки цієї властивості.
6. ЕНЕРГОДОМІНАНТНІСТЬ І СИНГУЛЯРНІСТЬ
Почнімо з простих прикладів. Тиск ідеального газу дорівнює $p_g=nkT,$ де $n$ — число частинок в одиничному об’ємі, $k$ — стала Больцмана, $T$ — температура, індекс «g» означає газ. Середня кінетична енергія атомів становить $3kT/2$, тому густина кінетичної (теплової) енергії становить $\varepsilon_{th,\,g}=3nkT/2>p_g.$
Але в нашому розгляді, пов’язаному з гравітацією, ми повинні також врахувати масу спокою кожного атома та її енергетичний еквівалент $mc^2$. Тому повна густина енергії становить
$$\varepsilon_{tot,\,g}=n\left(mc^2+\frac 32 kT\right).$$
У нерелятивістському газі $kT\ll mc^2$ і $\varepsilon \gg p$, тобто значно більше, ніж $p$. Для водню за 1 000 000 К тиск становить $2\cdot 10^{-7}$ від густини енергії (що включає масу спокою).
Теплове випромінювання дає інший приклад із набагато більшим відношенням тиск/енергія: добре відомо, що (індекс г — radiation, випромінювання) $\varepsilon_r =7.5\cdot 10^{-15}T^4$ ($T$ у градусах Кельвіна, $ \varepsilon $ — в ерг/см) і $p= \varepsilon /3$, але все ж $p$ менше, ніж $\varepsilon $. Граничним випадком є випромінювання, що поширюється в обох напрямках лише вздовж однієї лінії (замість хаотичного тривимірного теплового випромінювання). У цьому випадку тиск $p_{xx}$ на поверхню, перпендикулярну до осі x, дорівнює $\varepsilon$, але навіть у цьому випадку він не перевищує $\varepsilon$. Енергодомінантність усе одно не порушується!
Очевидно, слід очікувати, що енергодомінантність залишається справедливою в найекзотичніших ситуаціях, у надщільній ядерній матерії, у нейтронних зорях тощо.
Чому так багато уваги приділяється енергодомінантності?
Англійська школа — Гокінг, Пенроуз, Елліс і багато інших блискучих учених довели, що сингулярність, тобто нескінченність, неминуча в класичній загальній теорії відносності. Для космології це має означати, що класична теорія Ейнштейна незастосовна для опису самого початку розширення Всесвіту, характерного для сучасної теорії гарячого вибуху. Сингулярність не доводить усю теорію до абсурду, але є межовим стовпом на межі застосовності теорії.
У найгрубішому наближенні сингулярність можна уявити собі як нескінченну густину речовини, що, згідно із ЗТВ, пов’язано з нескінченною кривиною. З такою ситуацією можна зіткнутися або за необмеженого стискання, наприклад під час колапсу, або під час розширення з початкового стану нескінченної густини. Рівняння ЗТВ симетричні щодо зміни знака часу, тому математично задачі про колапс і розширення схожі. Сингулярність під час колапсу зорі не дуже небезпечна: вона прихована чорною дірою. Якщо в зорі відбувається гравітаційний колапс, останні електромагнітні хвилі та нейтрино випромінюються речовиною задовго до утворення сингулярності. Точніше, слід було б сказати, що колапс небезпечний для того, хто падає в чорну діру, але безпечний для далекого «стороннього» спостерігача.
Але в космології сингулярність стає проблемою: вона з’являється не наприкінці, а на самому початку еволюції Всесвіту. Нескінченна густина на початку еволюції є спільною долею всієї речовини, що заповнює нині Всесвіт. Іноді говорять про Всесвіт як про гігантську чорну (або, точніше, білу) діру, через яку пройшло все суще.
Однак однією з умов — аксіом, на які спираються теореми про неминучість сингулярності, є умова енергодомінантності, $\varepsilon >p$, або, у загальнішому вигляді, $\varepsilon \geq T_\alpha^\beta$, де $\alpha$ і $\beta$ — просторові індекси. Величина $ T_\alpha^\beta $ є узагальненням поняття тиску на випадок, коли напруження неізотропні: $T_\alpha^\beta$ є компонентою сили, спрямованої вздовж осі $\alpha$ на одиницю поверхні $s^\beta$, такої, що нормаль до поверхні спрямована вздовж осі $\beta$. Поняття $T_\alpha^\beta$ включає й наявність зсувних напружень поряд із тиском. В ізотропному випадку, коли має місце закон Паскаля, формула $T_\alpha^\beta = \delta^\beta_\alpha p$ є визначенням тиску.
У принципі легко зрозуміти, що без певних умов, які стосуються речовини, що заповнює простір, теореми про сингулярність неможливі. Справді, у межах ЗТВ можна перевернути задачу. Запишімо метрику, що описує стискання світу, яке плавно змінюється розширенням, наприклад
$$ds^2 = dt^2 – a^2(t)[dx^2 + dy^2 + dz^2],$$
або
$$ ds^2 = dt^2 – a^2(t)[dr^2 + \sin^2r(d \theta^2 + \sin^2 \theta d\varphi^2)],$$
з функцією $a(t)$ вигляду $a(t)=\sqrt{k^2t^2+r^2_0}$, або $a(t = r_0 \cosh kt)$. Функції $a(t)$ тут вибрано так, що $a(t)\to \infty$ при $t\to\infty$ і $a(t)\to -\infty$ при $t\to +\infty$, а при $t=0$ функція $a(t)$ має певне значення $r_0$. Рівняння ЗТВ дають змогу елементарно визначити густину енергії та тиск (як функції часу) речовини, що заповнює Всесвіт. Ба більше, можна бути певним, що енергія та тиск у ході еволюції задовольнятимуть перший закон термодинаміки, $d(a^3\varepsilon) = -pd(a^3)$, який відповідає відомому $dE=-pdV$ з урахуванням того, що елемент об’єму пропорційний величині $a^3$.
Відомо (див., наприклад, [13] або [25]), що загальні рівняння для виписаних вище варіантів метрики спрощуються і мають вигляд
$$\frac{1}{a}\frac{d^2a}{dt^2} = -\frac{4\pi G}{3c^2}(\varepsilon + 3p),$$
$$\left(\frac 1a\frac{da}{dt}\right)^2 = \frac{8\pi G}{3c^2}\varepsilon + \frac{kc^2}{a^2},$$
де $k=0$ для першої (плоскої) метрики і $k=-1$ для другої метрики (для замкненого світу). Існують, однак, і розв’язки з $k=+1$ (гіперболічний світ). Тут відмінність між трьома варіантами несуттєва. В усіх випадках для довільної плавної функції $a(t)$ можна елементарно знайти $\varepsilon $ і $p$, які залишаються скінченними на всьому інтервалі $-\infty <t<+\infty$.
Зауважимо, що плавний перехід від стискання до розширення обов’язково вимагає, щоб десь у проміжку була точка максимального стискання. У цій точці $a(t)$ має мінімум $da/dt=0$. Саме по собі це ще не визначає $\varepsilon $, однак істотно, що в мінімумі a друга похідна додатна! Отже, сума $\varepsilon +3p$ обов’язково має бути від’ємною.
Відповідно, якщо припустити, що сума $\varepsilon +3p\geq 0$ завжди додатна, то плавний перехід від стискання до розширення неможливий, сингулярність $a\to 0$ неминуча. Це і є найпростіший запис умови енергодомінантності для ізотропного однорідного Всесвіту.
В умову природно входять $\varepsilon $ і $p$, які є сумою внесків речовини та вакууму, зокрема ІПВ, тобто внеску викривленого простору (вакууму). Для речовини природно $\varepsilon >0$ і $p>0$. Якби тиск речовини почав зменшуватися під час стискання, речовина була б нестійкою і розпалася б на дві фази. Тому надії на побудову реалістичного розв’язку без сингулярності пов’язані з припущеннями про поведінку ІПВ. ІПВ — «істинна поляризація вакууму» — не зв’язана умовою енергодомінантності. Це не суперечить тому, що зрештою ІПВ складається із внесків різних відомих полів (фотонного, електронного тощо), кожне з яких підпорядковується енергодомінантності.
Під час обчислення ІПВ нам доводиться віднімати одні внески від інших, наприклад енергію моря електронів від’ємної енергії від нульової енергії фотонів. Необхідність віднімання ясно видно з того факту, що космологічна стала, тобто ІПВ плоского простору, мала або навіть дорівнює нулю. Для будь-якої сукупності реальних фотонів умова енергодомінантності виконується, як і для реальних електронів і позитронів.
Порушення енергодомінантності легко побачити в найпершому прикладі ІПВ плоского простору-часу: цілком можливо, що густина енергії вакууму $\varepsilon_{vac}$ від’ємна, у цьому випадку $p=-\varepsilon_{vac}$ додатне і тому тиск більший за густину енергії, що й треба було довести. Але у випадку плоского простору-часу ми знаємо, що абсолютна величина $\varepsilon_{vac}$ і $p_{vac}$ мала. Космологічна стала завідомо не вплине на хід розв’язання на ранній стадії еволюції Всесвіту, коли густини були значно більшими за сьогоднішні $\rho = 10^{-29}—10^{-31}g/cm^3$. Нас цікавить саме ІПВ (з наголосом на «істинна») у сильно викривленому просторі-часі, поблизу сингулярності, до того ж така, що дасть змогу уникнути сингулярності. Тепер уже жодна формальна невідповідність, жодна строга теорема, жодні фундаментальні заперечення не можуть завадити нашим надіям на існування розв’язку, вільного від сингулярності. Цьому питанню присвячено розд. 7. Тут же ми лише коротко згадаємо ще про один фундаментальний ефект, пов’язаний із порушенням енергодомінантності в ІПВ: про можливість спонтанного утворення звичайних частинок гравітаційними силами.
Із цього приводу також існувала теорема Гокінга [15], яка забороняла утворення частинок гравітаційним полем; теорема використовувала умову енергодомінантності. Суть доведення теореми полягала в такому. Гравітаційні сили виділяють енергію в даному об’ємі, виконуючи механічну роботу під час стискання об’єму, коли стисканню протидіє тиск, або під час розширення об’єму, якому протидіє натяг; можливе й поєднання обох ефектів — стискання в одному напрямку та розширення в іншому *(Розгляньмо магнітне поле — воно має натяг уздовж силової лінії та тиск упоперек. Легко отримати рух, який накачує енергію та збільшує поле, якщо ми розтягуємо плазму вздовж поля, стискаючи її впоперек поля.)
Але уявіть собі, що ми починаємо з вакууму — з нульової густини енергії та з нульових натягу й тиску. Якщо є енергодомінантність, то тиск і натяг залишаються нульовими, доки густина енергії дорівнює нулю.
Виділення енергії неможливе — так само як у випадку з бароном Мюнхгаузеном із німецького фольклору, який намагався витягти себе з води за волосся...
Але якщо енергодомінантність порушується, то кривина простору-часу може спочатку створити тиск і натяг, а потім тиск і натяг можуть спричинити виділення енергії. На цьому й ґрунтувалася лінія міркувань Пітаєвського і Зельдовича [14] (подальші приклади наводив Зельдович у збірнику «Чарівництво без чарівництва», виданому до 60-річчя Вілера [16]). Нехай спотворення простору-часу мале і характеризується малим параметром $\delta$. Тоді тиск і натяг ІПВ мають порядок величини $\delta$. Деформація також пропорційна $\delta$. Робота є добутком тиску і/або натягу на деформацію, тож вона пропорційна $\delta^2$. Порушивши ІПВ, можна звести кінці з кінцями: прямий розрахунок енергії частинок, що утворюються, показує, що вона пропорційна $\delta^2$, у повній відповідності до наведених вище простих міркувань. Тут під час утворення частинок ми безпосередньо скористалися порушенням принципу енергодомінантності, оскільки за малого $\delta$ мале $p$ пропорційне $\delta$ і, отже, більше, ніж $\varepsilon$, яке пропорційне $\delta^2$.
Можливість утворення частинок гравітаційним полем, тобто кривиною простору-часу, нині не викликає сумнівів. Чудова теорія Гокінга, що описує утворення частинок малими чорними дірами, — так зване «випаровування чорних дір» — найкращий тому приклад.
7. КОСМОЛОГІЯ І ПОЛЯРИЗАЦІЯ ВАКУУМУ, РОЗВ’ЯЗОК БЕЗ СИНГУЛЯРНОСТІ
Ми наближаємося до кінця нашої історії. Усе, про що ми дізналися вище, підводить до можливості зрозуміти пропоновані нині розв’язання надзвичайно захопливої загадки початкової стадії еволюції Всесвіту.
Існує чудовий космологічний розв’язок — закон, що визначає структуру і швидкість розширення Всесвіту, з винятково високою симетрією. Це розв’язок, запропонований нідерландським ученим де Сіттером дуже давно, у 1917 р.
Одним із варіантів моделі де Сіттера є плоский Всесвіт з евклідовою геометрією тривимірного простору, тобто перерізу $t=const$ чотиривимірного простору-часу. Але масштаб цього простору зростає експоненційно:
$$ds^2 = c^2 dt^2 –dl^2,~dl^2 =e^{2Ht}(dx^2+dy^2+dz^2)=$$
$$=a^2(t)( dx^2+dy^2+dz^2),~a=e^{Ht},~H=const$$
Тому просторово-часовий многовид не є плоским.
Розв’язок де Сіттера має дуже високу симетрію. Він відповідає розширенню, але закон розширення дає однаковий відносний приріст усіх просторових відстаней за кожний однаковий малий проміжок часу, тобто $\Delta a/a =H\Delta t$, причому $H$ стале, так що вся картина не змінюється з часом. Абсолютне значення a не має фізичного змісту для плоского нескінченного тривимірного простору, тому зміна a не змінює властивостей розв’язку.
Використовуючи виписані в попередньому розділі формули, легко переконатися, що розв’язок де Сіттера має місце тоді, коли в правій частині рівняння $\varepsilon = -p =3H^2c^2/8\pi G$.
Розв’язок де Сіттера хочеться використати для опису початку Всесвіту. Таке бажання пов’язане з тим, що, якщо масштабну функцію $a=e^{Ht}$ екстраполювати до $t=-\infty$, вона описуватиме нескінченне минуле. Раніше її пропонували використовувати для опису ранньої фази [17], маючи на увазі, що в цей період Всесвіт був заповнений гарячою і щільною плазмою. Однак ідея про те, що саме плазма, тобто гаряча речовина, могла б мати від’ємний тиск, видається дивною. Протягом останніх кількох років гіпотеза про розв’язок де Сіттера набула нового звучання. Спочатку Гурович і Старобінський у 1979 р. неявно [18], а потім у 1979 і 1980 рр. Старобінський [19, 20] явно і з розглядом усіх етапів переходу від розв’язку де Сіттера до звичайного розв’язку Фрідмана запропонували модель де Сіттера з правою частиною рівнянь Ейнштейна, що відповідає ІПВ.
Важливо зазначити: 1) у розв’язку де Сіттера симетрія метрики зумовлює саме потрібну симетрію густини енергії та тиску ІПВ, 2) «реальна», «нормальна» речовина або випромінювання має бути відсутньою на початковій стадії — вона зіпсувала б розв’язок. ІПВ у розв’язку Старобінського не є космологічною сталою плоского простору-часу, хоча й має ту саму властивість, що й космологічна стала, $p/\varepsilon =-1$, завдяки симетрії кривини в розв’язку де Сіттера.
ІПВ пропорційна четвертому степеню величини $H$, що характеризує швидкість зміни масштабу на початковому етапі розширення; ІПВ також пропорційна числу сортів $N$ елементарних частинок.
Тому рівняння Ейнштейна мають вигляд *( Для критично налаштованого читача-математика зазначимо, що в метриці де Сіттера всі компоненти тензора кривини четвертого рангу $R^i_{kil}$ симетрично виражаються через локальні значення $g_{ik}$ і пропорційні $H^2$. Тому $R_{ik}$ просто дорівнюють $k_1H^2g_{ik}$, скаляр кривини $R$ дорівнює $k^2H^2$, і, отже, ліва частина рівняння Ейнштейна $ R_{ik}-\frac 12 g_{ik} R$ дорівнює $k_3H^2g_{ik}$, де $k_1,~k_2,~k_3$ — відомі безрозмірні числа. Ці співвідношення для даної метрики є інваріантними, вони не залежать від того, як задано координатну сітку в просторі-часі. Наведена вище метрика де Сіттера описує частину поверхні чотиривимірного гіперболоїда, вкладеного в плоский п’ятивимірний простір Мінковського. Метрика де Сіттера є чотиривимірним (псевдо)аналогом простору Лобачевського сталої кривини. Слово «псевдо» пов’язане з тим, що один із диференціалів ($cdt$) має знак, протилежний решті трьох.
З міркувань розмірності випливає, що за великої кривини, коли можна знехтувати масою частинок, ІПВ виражається через квадрати тензора кривини та другі похідні цього тензора. Розрахунок ІПВ не залежить від гравітаційної сталої, ІПВ обчислюється в заданій метриці. Метрика характеризується єдиною розмірною величиною $H$, і звідси з точністю до числового множника однозначно випливає вигляд виразу в правій частині, наведеного нижче в тексті. При цьому симетрія розв’язку де Сіттера приводить до висновку, що $T_{ik}$ пропорційне $g_{ik}$. Отже, ліва і права частини рівнянь Ейнштейна пропорційні $g_{ik}$. Розв’язуючи одне з рівнянь, ми автоматично забезпечуємо розв’язання всіх 10 рівнянь. Можна додати ще, що метрика де Сіттера є конформно плоскою, її можна записати у вигляді $\eta^{-2}[d\eta-dx^2-dy^2-dz^2]$. Тому народження реальних частинок не відбувається доти, доки не починаються відхилення метрики від де сіттерівської.)
$$R_{ik}-\frac 12 g_{ik} R=\frac{8\pi G}{c^4}T_{ik}\approx GNH^4\frac{\hbar}{c^7}g_{ik}.$$
Вони мають нетривіальний розв’язок (крім $H=0$) за певного
$H\sim\frac{1}{\sqrt{GN\hbar /c^5}}.$
При цьому ми систематично опускали безрозмірні множники типу квадратів і кубів числа $\pi$, але залишили $N$, яке, мабуть, як зазначалося вище, становить величину порядку сотні.
Для наведеного вище $H$ за $N$, що в багато разів більше за одиницю, ми маємо право користуватися виписаними вище рівняннями, рівняння та їхній розв’язок коректні.
Застосовність класичного розгляду загальної теорії відносності обмежена величиною
$$H_{Pl}=\frac 1{t_{Pl}}=\frac 1{\sqrt{G\hbar /c^5}}$$
тут $t_{Pl}$ називається планківською одиницею часу і за порядком величини становить $10^{-43}$ с.
Відразу після введення $h$, тобто сталої Планка, її автор зрозумів фундаментальне значення цієї сталої для всієї фізики, що виходить далеко за межі теорії теплового випромінювання.
Дві великі сталі — ньютонівська гравітаційна стала $G=6.7\cdot 10^{-8}$ см3/с2г і швидкість світла $c=3\cdot 10^{10}$ см/с — були відомі вже за кілька століть до роботи Планка.
Планк висунув далекосяжну ідею про те, що трьох констант $G,\,c,\,h$ достатньо для того, щоб визначити природні одиниці маси, відстані та часу. З погляду сьогодення класична ЗТВ застосовна лише до метрики, що мало змінюється за час $t_{Pl}$ і на відстані $l_{Pl}=ct_{Pl}$. Стосовно метрики де Сіттера це дає умову $H<1/t_{Pl}$.
Повертаючись до розв’язку Старобінського, зазначимо, що його можна розглядати на рівні класичної загальної теорії відносності, використовуючи класичні уявлення про час і простір, оскільки ми квантуємо всі інші поля, електромагнітне, електронне тощо. Велике число $N$ квантованих полів дає змогу зберегти класичні уявлення про час і простір. Точніше, можна додати, що й дрібна брижа на просторово-часовій метриці, яку ототожнюють із гравітаційними хвилями, може бути квантована, але це не зіпсує класичної картини усередненої метрики. Важливо зазначити, що за великого $N$ виявиться $H<1/t_{Pl}$, а це і є умовою застосовності класичної теорії.
Повернімося до гравітаційних хвиль у пропонованій метриці без сингулярності. Старобінський [19] розглядає долю цих гравітаційних хвиль. Спочатку вони перебувають на рівні нульових коливань, але потім їхня амплітуда зростає, утворюються реальні гравітони, а потім і класичні гравітаційні хвилі. Можливо, ці хвилі спостерігатимуть із супутників ще до кінця нинішнього століття. Дуже хочеться дочекатися експериментальних даних про гравітаційні хвилі космологічного походження, так само як хочеться дізнатися, як розпадається протон і яка маса різних сортів нейтрино. Заради цього варто прожити ще 20—30 років!
Розв’язок де Сіттера нестабільний, і Старобінський [20] докладно досліджує, як закон $a(t)\sim e^{Ht}$ розширення порожнього (крім ІПВ) простору з плином часу порушується. Він показує, що після періоду пульсацій $a(t) \propto t^{2/3}[b+r\cos\varphi (t)]$ через утворення реальних частинок виникає нейтральна дуже гаряча плазма і закон розширення змінюється на нормальний фрідманівський закон для випадку переважання випромінювання:
$$a(t) \propto \sqrt{t}$$
Далі настає період, докладно розглянутий в огляді Долгова й автора [21]. Через незбереження баріонів і малу баріон-антибаріонну асиметрію теорії виникає надлишок баріонів. Ця ідея нині дуже популярна. Тут необхідно зазначити, що можливість незбереження баріонів уперше відзначив Вайнберг у 1964 р. в лекціях [22]. Він ґрунтувався на тому, що немає безмасового векторного поля, яке було б пов’язане з баріонним зарядом так, як електромагнітне поле пов’язане з електричним зарядом. Там само Вайнберг пише про те, що баріонна асиметрія Всесвіту, можливо, пов’язана з незбереженням баріонів. Однак при цьому Вайнберг мав на увазі стаціонарний Всесвіт (Хойл, Бонді) з безперервним народженням речовини. У відомій книзі Вайнберга «Перші три хвилини» [23] закон збереження баріонів фігурує серед фундаментальних законів природи, ідея 1964 р. не згадується. Сахарову [24] належить заслуга поєднання ідеї незбереження баріонів із теорією гарячого Всесвіту. Протони й нейтрони практично стійкі (час життя $>10^{30}$ років) за низької температури, але процес зміни баріонного заряду може відбуватися досить швидко (за час менший за $10^{-8}$ с) за високої температури завдяки дисоціації баріонів на кварки. Сучасний стан питання висвітлено у згаданому огляді [21]. Нарешті, після зниження температури нижче 1 ГеВ = 1013 К починається широко відомий сценарій еволюції Всесвіту. Нагадаємо у формі тез основні події: 1) нуклеосинтез гелію-4 і дейтерію в первинній плазмі; 2) ера плазми з домінуванням випромінювання, що складається з фотонів і нейтрино з невеликою домішкою розрідженого іонізованого газу; 3) відокремлення випромінювання від речовини після об’єднання електронів і протонів у нейтральні атоми водню; 4) зростання збурень, що приводить до утворення галактик, зір і всього іншого; див. книгу [23] або докладніші й математичніші праці [25, 26]. Усі ці частини сценарію відомі зараз так само добре, як те, що Земля кругла, як те, що Земля разом з іншими планетами обертається навколо Сонця. Вагомі припущення про можливу масу спокою нейтрино кількісно змінюють теорію. У світлі цих припущень змінюється картина утворення структури Всесвіту (виокремлення скупчень галактик тощо). Слова, написані вище про рівень наших знань, у застосуванні до всього сценарію еволюції звучать надто самовпевнено. Чи не про це сказано, що в космології (або взагалі в астрофізиці) «часто помиляються, але ніколи не сумніваються»?
Однак теорії нуклеосинтезу та утворення рівноважного фонового радіовипромінювання і справді залишаються непохитним фундаментом теорії гарячого Всесвіту. Водночас до останнього часу залишалося відчуття неповноти картини.
До того, як виникли ідеї, пов’язані з розв’язком де Сіттера та поляризацією вакууму, весь час виникали болісні запитання. Що ж являє собою початок? Що було раніше, ніж 20 мільярдів років тому почалося розширення?
Тепер ми маємо певний розв’язок без різкого початку, що простягається від $t=-\infty$.
Я написав «певний» розв’язок, оскільки він, можливо, не є справжнім розв’язком, можливо, знайдуться інші, кращі варіанти. Але навіть певний розв’язок є величезним кроком уперед. Теорія гарячого Всесвіту в цьому розв’язку більше не пов’язана з довільним актом творення, що відбувся в сингулярності. Один важливий якісний контраргумент проти теорії Всесвіту, що розширюється, можливо, вже спростовано. Істотною деталлю нової концепції є та обставина, що закон розширення де Сіттера побіжно розв’язує питання причинності. Будь-які дві точки або частинки (віддалені одна від одної на цей час) у далекому де сіттерівському минулому перебували на дуже малій, експоненційно малій відстані. Вони могли бути причинно пов’язані в минулому, і це уможливлює, принаймні в принципі, пояснення однорідності Всесвіту у великих масштабах.
Звичайно, залишається ще багато найрізноманітніших питань про різні стадії еволюції Всесвіту. Найскладніше питання про нестабільність розв’язку де Сіттера. Можна сказати, що ця нестабільність на новому етапі, за інших умов відтворює нестабільність, яку мала б звичайна речовина, якби тиск у ній був від’ємним. Якщо в розв’язку де Сіттера є скінченна ймовірність (віднесена до одиниці об’єму й одиниці часу) переходу в інший стан, то чи можна продовжувати цей розв’язок в області $t=-\infty$, чи розв’язує він задачу про світ, що існує вічно, але в різних формах? Далі, розв’язок де Сіттера не один: є три розв’язки, що відповідають плоскому, замкненому та відкритому світові (див. будь-яку книгу з космології). Вибір між цими варіантами за даними астрономічних спостережень був улюбленою задачею космологів багато років. Тип Всесвіту, що відповідає цьому вибору, залишається потім незмінним у ході розширення. Однак задача вибору варіанта виявилася складною і досі не розв’язана.
Чи не може фундаментальна теорія обґрунтувати вибір плоского варіанта, який, дуже ймовірно, відповідає сучасним спостережним даним з урахуванням маси нейтрино та непрямих міркувань про зростання збурень?
Було б надзвичайно важливо розробити теорію збурень густини в моделі де Сіттера з ІПВ. Це ще один тип збурень початкової метрики, крім гравітаційних хвиль. Подальша поведінка цих двох типів збурень істотно відрізняється.
Гравітаційні хвилі на пізній стадії затухають, їх важко спостерігати. Збурення густини зростають унаслідок гравітаційної нестійкості, і саме через ці збурення зі слабко неоднорідного газу утворюються галактики.
Чи не могли ці збурення виникнути внаслідок квантових нульових коливань початкової метрики де Сіттера подібно до гравітаційних хвиль? Якого спектра та якої амплітуди хвиль густини можна очікувати? Чи узгоджується теорія з тим, що відомо про сучасну просторову структуру Всесвіту та про амплітуду флуктуації температури фонового радіовипромінювання?
Інші питання стосуються фізики високотемпературного періоду. Був період, коли температура значно перевищувала значення, що відповідають масам спокою відомих частинок. Точної теорії такої плазми поки що не існує. Чи був фазовий перехід, про який пишуть радянські фізики Киржниць і Лінде [27] (див. також [28]), чи утворювалися при цьому нитки і стінки аналогічно до структур, що виникають під час кристалізації рідини? Що являє собою плазма з вільними кварками?
Найближчий до нас період характеризується точним знанням фундаментальних законів, що визначають поведінку розглядуваних частинок. Але задачі, що стосуються цього періоду, складні математично. Тривимірна гідродинаміка і перенесення тепла випромінюванням — ось ті проблеми, які мають бути розв’язані для того, щоб детально вивчати утворення галактик і зір. Відповіді, що стосуються структури Всесвіту, тобто його неоднорідності, є статистичними, що ускладнює їх зіставлення зі спостереженнями. До цього додається необхідність знати набагато більше про масу нейтрино, ніж відомо зараз. Тут доречно зазначити, що угорські вчені Маркс і Салаї першими почали активно розглядати роль маси спокою нейтрино в космології ще в 60-х роках.
Нагадаємо, що в 1974 р. астрономічні вказівки на існування прихованої маси навели незалежно одні від одних радянські астрономи Ейнасто, Каасик і Саар та американці Піблс, Острайкер і Яхіл.
Маркс і Салаї обстоювали пояснення прихованої маси галактик і скупчень галактик (надлишкової порівняно із сумою мас зір і газу) тим, що скупчення галактик та окремі великі галактики оточені хмарами (гало, ореолами), які складаються з нейтрино. Очевидно, що така картина можлива лише в тому разі, якщо маса спокою нейтрино відмінна від нуля і нейтрино рухаються зі швидкостями, у багато разів меншими за швидкість світла. Зараз у центрі уваги роль масивних нейтрино в еволюції збурень до і після рекомбінації плазми.
Цей дуже короткий огляд показує, що для теоретиків, які займаються астрономічними проблемами, немає загрози безробіття.
Дотик до великої таємниці початку Всесвіту є, можливо, найхвилюючішим моментом у розвитку природничих наук. Щастя — жити в такий час і відчувати драматичний момент змужніння людського пізнання.
Я вдячний А. Д. Долгову, Л. Б. Окуню, А. А. Старобінському, М. Ю. Хлопову за обговорення, цінні зауваження і допомогу. Особливо хочу висловити подяку В. Л. Гінзбургу, який прочитав перші два варіанти статті, за справедливі й доброзичливі критичні зауваження.
Я. Б. Зельдович
ЦИТОВАНА ЛІТЕРАТУРА
- 1. Weinberg S.— Rev. Mod. Phys., 1980, ν. 52, p. 121.
- 2. Фейнман Р.—УФН, 1967, т. 91, с. 29.
- 3. Швингер Ю·— Ibid., c . 49.
- 4. Томонага С. И—-Ibid· , о. 61.
- 5. Вайскопф В. Сдвиг уровней атомных электронов.— М.: ИЛ., 1950.— С. 1.,
- 6. Филд Дж., Пикассо Э., Комбли Ф.— УФН, 1979, т. 127, с. 553
- 7. Бараш Ю. С, Гинзбург В. Л— УФН, 1975, т. 116, с 5.
- 8. Hawkin g S.- NucL Phys. Ser. В, 1978, ν. 144, p. 349. ·
- 9. Зельдович Я. Б — УФН, 1968, т. 95, ,с. 209.
- 10. Зельдович Я. Б. , Сюняев Р. Α.— Письма АЖ, 1980, т. 6, с. 451
- 11. Гинзбург В. Л. , Киржни ц Д. А· . Л ю б у ш и н Α. Α.— ЖЭТФ, 1971,.т. 60, с. 451.
- 12. Сахаров А. Д.— ДАН СССР, 1967, т. 117, 6. 70.
- 13. Ландау Л. Д., Лифшиц Е. М. Теория поля.—М. : Наука, 1973.
- 14. Zeldovich Ya. В., Ρitaevskij L. P.— Comm. Math. Phys., 1971, v. 23, p. 185.
- 15. Hawking S.— Comm. Math. Phys., 1970, v. 18, p. 301.
- 16. Zeldovich Ya. B.— In: Magic without magic: John Archibald Wheeler /
- Ed. G. R. Klauder.— San Francisko: W. H. Freeman, 1972.— P. 277.
- 17. Gureνiсh L. E.— Astrophys. Space and Sci., 1975, v. 38, p. 67.
- 18. Гурович В. Ц., Старобинский Α. Α.— ЖЭТФ, 1979, т. 77, с. 1683.
- 19. Старобинский Α. Α.— Письма ЖЭТФ, 1979, т. 30, с. 719.
- 20. Stагоbinskii Α. Α.— Phys. Lett. Ser. B, 1980, v. 91, p. 99.
- 21. Долгов А. Д., Зельдович Я. Б.— УФН, 1980, т. 130, с. 559; Rev. Mod. Phys., 1981, ν. 53, No. 1.
- 22. Weinberg S.— In: Lectures on Particles and Fields / Ed. S. Deser, K. Ford N.Y., 1964— P. 482.
- 23. Weinberg S. The First Three Minutes.— N.Y.: Basic Books Publ., 1977.
- 24. Сахаров А. Д.— Письма ЖЭТФ, 1967, т. 5, с. 32.
- 25. Зельдович Я. Б. , Новиков И. Д. Строение и эволюция Вселенной - М.: Москва, 1975.
- 26. Пиблс П. Физическая космология.— М.: Мир, 1975.
- 27. Kirzhnits D. Α., Linde A. D.— Phys. Lett. Ser. B, 1972, v. 42, p. 471.
- 28. Zeldovich Ya. В.—Mon. Not. RAS, 1980, v. 192, p. 246.
Лише зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть або зареєструйтеся.
Коментарі (1):